— Яке нахабство! — почулися вигуки здивування. — Йому зробили честь: родовитий шяхтич звернув увагу на його брудну жінку!..
— Маю надію, що хлоп уже сидить на палі? — спитав Потоцький.
— На жаль, ще ні! — обізвався пан Друцький, полковник того полку уланів, що в ньому був хорунжим Квицинський. — Хлоп зразу ж утік! Проте мої улани як найпильніше його шукають, і я маю певну надію, що небагато мине, як ми його четвертуємо або посадим перед замковою брамою на палю на острах усьому Корсуневі.
Потоцький засміявся:
— А цікаво б бачити ту молодицю, — чи варто ж було через неї загинути?
— Нема про що говорити, пане Стефане! — знову озвався Друцький. — Чи розумно ж помірати за хлопку, коли ми можемо мати їх цілі десятки — досить звеліти гайдукам привести.
Довго ще бенкетували пани, поки, де-хто заснув, схилившись до столу, а де-хто, шукаючи постелі, зсунувся під стіл і там розпластався, як рак; ті ж, що були дужчі, порозходилися по своїх покоях, що були тут таки, у замку. Молодий Потоцький був міцніший за багатьох і пересидів мало не всіх, але нарешті підвівся й він, щоб іти до своєї світлиці. Коли він минав двері, до нього наблизився молодий білявий панок Блясь.
Блясь був з дрібної шляхти й пив та їв з ласки заможних панів. Він завжди придивлявся й прислухався до бажань вельможних магнатів і прислуговувався їм, щоб запобігти їх ласки. До Потоцького він наблизився, принижено вклоняючись, і промовив до нього стиха:
— Вельможний пан хотів побачити ту молодицю, що через неї вбито хорунжого Квицинського, чи не привести ії до покоїв пана?
У голові Потоцького парував хміль і вигадка Бляся йому подобалася.
— Цікаво... цікаво... Справді приведи — подивлюся, що воно за диво, — відповів він і пішов далі.
Під той час у хаті Цимбалюків уже давно було погашено світло. Гусари десь добре нагостювались і поснули рано. Ганна, збентежена вчоршнім випадком і неспокійна не тільки за Микиту, але й за Данила, бо йому вже час було вернутися з Черкас, плакала сьогодні ввесь день і не спала довго, але після півночі й її зморив сон, не спала ще тільки одна Пріся. Думки її линули туди, куди пішов її любий чоловік. У непокої вона уявляла собі, що Микиту вже вхопили поляки й десь завдають йому муки... Через хвилину їй ввижалося, що він, голодний і холодний, мов дикий звір, ховається по-під кущами, прислухаючись до всякого згуку, навіть до шелесту листя... й молода жінка сама прислухалася до найменших згуків, не маючи сили заснути. І от її вухо вловило біля хати гомін скількох голосів, а через хвилину счинився грюкіт до неї у вікно. У Прісі заколотилося серце, бо вона передчувала недобре. Навпаки Ганна, що не чула голосів, а почула тільки стукотіння, скочила радісно, сподіваючись що то вернувся Данило, і хотіла відчинити двері.
— Не відчиняйте, мамо! — озвалася Пріся. — Я боюся.
Голоси почулися вже у сінях, бо з двору у сіни двері тепер не замикалися через те, що там часто ходцли гусари.
— Одчиняй! — голосно гукнули всінях, і хтось почав сіпати двері.
— Чого вам треба серед ночі? — спитала вже злякано Ганна. — Я не відчиню!
— Не відчинеш — самі відчинимо! — гукали за дверима й почали бити й рвати двері.
Перелякані жінки ледве вспіли обгорнутись одежею, як легеньку защіпку у дверях було зламано й у хату ввійшов панок Блясь, держучи в руці запаленого лихтаря, а позад нього стояло четверо гайдуків.
— Беріть оцю! — показав він на Прісю. Не вспіла молода жінка й скрикнути, як четверо гайдуків вхопили її й скрутили їй назад руки.
— Затуліть їй заразом і рота, щоб вулицею не репетувала, — наказував Блясь.
— Не мучте мою дитину! — скрикнула Ганна. — Пустіть!
Але зразу ж вона впала непритомна від важкого кулака одного з гайдуків.
Прісю витягли з хати й понесли вулицею. Куди несли її, вона не знала, бо бідній молодиці нап'яли на голову якогось лантуха, так що вона нічого не бачила. Через який час вона почула, що її несуть по східцях угору. То були сходи на ту башту замкову, де жив Стефан Потоцький.
Приволікши Прісю до покоїв Потоцького, Блясь сказав розмотати молодиці голову, розв'язати рота й лишитися на сходах, а сам потяг молодицю в горниці.
Через хвилину Пріся з жахом побачила себе у гарно вбраному й освітленому покої, в якому на канапі сидів невідомий їй пан.
— Оце, ясновельможний пане, — сказав Блясь — та молодиця, що її чоловік убив хорунжого Квицинського. Осоловілими очима Потоцький пильно придивлявся до Прісі й хоч вона була нечепурно вбрана й розкудлана в боротьбі з гайдуками, проте її великі карі очі й чорні брови зкрашували все те й примушували бачити тільки їх, а не одежу. Потоцький упевнився, що у нього перед очима була певна красуня.
— Ти не лякайся, молодице... — почав Потоцъкий п'яним голосом. — Хоч тебе й слід скарати на смерть за вчинок твого чоловіка, та я того не вчиню.
Він моргнув Блясеві й той вийшов, зачинивши за собою двері; сам же Потоцький, трохи хитаючись, наблизився до Прісі й узявши їі за руку, все дивився в її широко росплюшені очі.
Рука молодиці тремтіла, як і ввесь її стан, і те тремтіння зразу збудило у поляка п'яну похоть.
— А ти справді непогана, молодичко... — сказав він, сміючисъ. — Правда вмірати через тебе нерозумно, але пожартувати з тобою одну нічку — не погано, ходім зо мною.
Він обхопив її за стан і повів до дверей другого покою, що були зап'яті килимом.
Тільки тепер Пріся зрозуміла, на що її взято й принесено сюди. Вона зразу розуміла й те, що вона тут беззахистна й ніщо не може врятувати її. Одчай обхопив серце молодої жінки й вона впала навколішки.
— Пане хороший! — почала вона благати Потоцького. — Не робіть мені ганьби! Я козачка з роду й чесна жінка своєму чоловікові!
Молодий поляк не звернув уваги на її благання. Він ухопив Прісю в обійми й поволік за килим.
— Ти мені вподобалася й не буде тобі ніякої ганьби з того, що вельможний шляхтич з тобою ласкаво пожартує.
Тоді в Прісіному серці заклекотіла козача кров, і вона зважкилася ліпше вмерти, а не датися в наругу. Вона почала змагатися, коли ж почула, що сили вже не вистачає, — вона уп'ялася в шию своему насильникові. Скрикнувши, той випустив Прісю з своїх обіймів, але вона розпалена боротьбою, не розуміла вже, що робить, і зваливши Потоцького на поміст, почала крутити йому руки й душити за горло...