— Гаразд, мій любий Діку,— мовила місіс Уелдон.— А де саме ми вийдемо до американського берега?
— Десь отут, місіс Уелдон,— відповів молодий капітан, показавши на довгу смугу узбережжя між Перу й Чілі.— Показати точніше я не можу. Осьде острів Пасхи, який ми залишили на заході. А що відтоді вітер не змінив напрямку, то ми маємо побачити землю на сході. На цьому узбережжі чимало портів, однак у який ми врешті зайдемо, сказати напевне важко.
— То байдуже, Діку.— Аби тільки дістатися до будь-якого порту!
— Звичайно, місіс Уелдон. Хоч у якому порту ми висадимося, ви зумієте швидко повернутися звідти до Сан-Франціско. "Тихоокеанська мореплавна компанія" гарно обслуговує це узбережжя. її кораблі заходять у всі головні порти, і вам буде дуже легко відплисти звідти до Каліфорнії.
— А хіба ти не думаєш вести "Пілігрим" до Сан-Франціско?
— Звісно, думаю. Але тільки після того, як ви сядете на якийсь пароплав, місіс Уелдон. Якщо нам удасться знайти капітана й команду, ми вирушимо до Вальпараїсо, щоб там розвантажитись — так би, безперечно, зробив капітан Халл. А вже потім візьмемо курс на Сан-Франціско. Це б вас неабияк затримало, і хоч мені дуже сумно розлучатися з вами...
— Гаразд, Діку. Ми подивимось згодом, як діяти далі. А зараз скажи мені: ти, здається, боявся підходити до незнайомого берега?
(77) Ростри — настил на верхній палубі, на якому зберігаються запасні частини щогл, реї та встановлено шлюпки. [104]— Так, бо цього й слід боятись,— відповів юнак.— Проте я все-таки сподіваюся зустріти в прибережних водах якесь судно. Ми б зв'язалися з ним і дізнались би точно, де ми є, а потім сміливо пристали б до берега.
— Хіба в цих місцях немає лоцманів, які проводять судна до берега? — спитала місіс Уелдон.
— Повинні бути,— відповів Дік Сенд.— Але вони плавають тільки неподалік од берега. Тож нам доведеться підійти якомога ближче до землі.
— А коли ми не зустрінемо лоцмана? — вела далі місіс Уелдон: вона розпитувала так докладно, бо хотіла знати, як діятиме молодий, зовсім ще недосвідчений капітан у тому чи в іншому випадку.
— В такому разі, місіс Уелдон, якщо погода буде гарна, а вітер помірний, я плистиму попід самісіньким берегом, доки знайду місце, де пристати. Якщо ж вітер подужчає, тоді...
— Що ти робитимеш, Діку?
— Ну, якщо вітер приб'є "Пілігрим" до берега і неможливо буде вийти в море...
— Що тоді?
— Тоді я буду змушений викинути судно на берег,— відповів молодий капітан, на якусь мить спохмурнівши.— Та це вже в крайньому разі. Краще до цього не вдаватися! Ви не лякайтесь, місіс Уелдон. Гадаю, до цього не дійде. Небо провіщає гарну погоду: до того ж, не може бути, щоб ми не зустріли судна або лоцманського катера. "Пілігрим" тримає курс на землю, і ми незабаром її побачимо!
Так, викинути "Пілігрим" на берег — це була б крайність, на яку і найвідважніший моряк зважується не без остраху! Дік не хотів про це думати, поки бачив хоч якусь можливість цього уникнути.
Протягом кількох наступних днів погода була мінлива, і це непокоїло молого капітана. Барометр падав, і це свідчило про те, що вітер подужчає. Дік Сенд питав себе, чи не доведеться знов утікати від урагану зі згорнутими вітрилами. Треба було залишити бодай одне вітрило, бодай фок, і Дік вирішив його не згортати, поки не виникло загрози, що його зірве. А щоб зміцнити щогли, наказав понатягати ванти. Про всяк випадок, годилося підготуватись; це був перший застережливий захід. Адже якби "Пілігрим" позбувся ран-гоута(78), це мало б небезпечні наслідки. [105]Разів два барометр піднімався, і Дік Сенд побоювався, що вітер зміниться, тобто повіє зі сходу. Отоді клопоту не збудешся! Що вони робитимуть, коли вітер повів навпроти? Лавіруватимуть? Якби справді довелося, це — нова затримка, а також загроза, що їх однесе назад у відкритий океан!
На щастя, побоювання Діка Сенда виявились даремними. Кілька день вітер змінювався ривками — то на північний, то на південний, та кінець кінцем знову повіяв із заходу. Це був той самий "дуже свіжий вітер", що розхитував рангоут.
Настало 5 квітня. Минуло вже два місяці, відколи "Пілігрим" залишив Нову Зеландію. Двадцять день супротивні вітри та тривалі штилі затримували судно. А потім раптом знявся попутний вітер і чимдуж помчав судно до землі. Особливо швидко йшов "Пілігрим" під час урагану. На думку Діка Сенда, середня швидкість досягала двохсот миль на добу. Чому ж вони досі не допливли до берега? Може, берег утікав од "Пілігрима"?
Так чи інакше, а берега не було видно, хоча один з матросів повсякчас оглядав обрій із бом-брам-реї.
Часто Дік Сенд піднімався туди сам. Приставивши до очей підзорну трубу, він вдивлявся вдалечінь, чи не замріють там обриси гір. А що вершини Анд здебільшого дуже високі, то їх треба було шукати над обрієм, серед хмар.
Не раз Том і його товариші помилялися, начебто побачивши землю. Але то була якась хмара чудернацької форми, що виглядала з-за інших далеких хмар. Траплялося, вони вперто твердили, ніби бачать землю, але за якийсь час доводилося визнати, що то їм тільки здалося. "Земля" починала рухатись, змінювати свої обриси і врешті зливалася з довколишніми хмарами.
Проте 6 квітня сумнівів уже не залишилося.
Була восьма година ранку. Дік Сенд тільки-но виліз на рею. Перші сонячні промені розганяли туман, і лінія обрію проглядала чітко. Раптом з уст юнака вихопився довгожданий вигук:
— Земля! Перед нами земля!
(78) Рангоут — сукупність оснащення для встановлення вітрил (щогли, реї, стеньги тощо). [106]Всі пасажири повибігали на палубу: малий Джек, цікавий, як і всі діти в його віці; місіс Уелдон, чиї тяжкі випробування мали скінчитися, коли вона зійде на землю; Том і його товариші, які врешті мали ступити на американський континент; навіть кузен Бенедікт, що сподівався зібрати багату колекцію комах.
Тільки Негору не вийшов на палубу.
Всі тепер бачили землю, що її перший помітив Дік Сенд: одні, далекозорі, досить чітко, інші, вглядаючись у обрій жадібними очима, тільки гадали, що бачать її. Однак молодий капітан з його призвичаєним до морських обріїв оком не міг помилитися, і справді, за якусь годину всі переконалися: перед ними земля.