Мій дядько Еліес у молоді роки емігрував до Америки і став плантатором у Флоріді, де, як казали, показав себе якнайкраще. Під час війни1 він воював в армії Джексона, а потім під командою Гуда, у якого дослужився до полковника. Коли Лі склав зброю, дядько повернувся на свою плантацію, де й залишався протягом трьох чи чотирьох років. У тисяча вісімсот шістдесят дев'ятому чи в тисяча вісімсот сімдесятому році він повернувся в Англію й купив невеличкий маєток у графстві Суссекс поблизу Хоршема. У Сполучених Штатах дядько збив чималі статки, а поїхав він звідти тому, що відчував огиду до негрів і був незадоволений політикою республіканського уряду, який надав їм право голосу. Дядько був дивним чоловіком — жорстоким і запальним — а коли гнівався, то брутально лихословив, до того ж не любив спілкуватися з людьми. Протягом усіх років, прожитих ним біля Хоршема, він, як мені здається, ні разу не приїхав у місто. У нього був сад і два чи три поля навколо будинку, де він звичайно прогулювався, хоч дуже часто цілими тижнями не виходив із своєї кімнати. Він пив дуже багато коньяку й безперервно курив, але не любив бути в товаристві й не бажав мати друзів, не робив дядько винятку й для рідного брата.
Та він нічого не мав проти мене, навпаки, він мене навіть полюбив, хоч мені було років з дванадцять, коли ми з ним уперше побачилися. Це, здається, було в тисяча вісімсот сімдесят восьмому році, і дядько вже встиг прожити в Англії вісім чи дев'ять років. Він ублагав мого батька дозволити мені жити в нього і по-своєму добре до мене ставився. Коли він був тверезий, то любив грати зі мною в триктрак і шашки, він навіть доручив мені вести справи з прислугою й торговцями, отож, коли я зустрів свої шістнадцять років, то став у домі повновладним хазяїном. У мене були всі ключі, я міг ходити куди завгодно і робити що завгодно, але за умови не порушувати дядькової самотності. Проте один дивний виняток усе ж таки існував: у дядька була кімната, комірчина на горішньому поверсі, на дверях якої постійно висів замок і до якої він ні мені, ні комусь іншому не дозволяв заходити. З хлопчачої цікавості я зазирав у цю комірчину крізь замкову щілину, але жодного разу не побачив нічого, крім старих скринь і якихось клумаків, та й хіба могло там бути щось інше?
Одного дня — це було в березні тисяча вісімсот вісімдесят третього року — на столі перед дядьковою тарілкою з'явився лист з іноземною маркою. Листи дядько одержував нечасто, тому що всі рахунки оплачував готівкою, а друзів у нього не було. "З Індії! — сказав він, беручи листа.— Поштовий штемпель Пондічері! Що це може бути?" Дядько квапливо розірвав конверт, і звідти викотилося, впавши на його тарілку, п'ять сухих апельсинових зерняток. Я був засміявся, але зразу ж урвав сміх, глянувши на дядькове обличчя. Його нижня губа відкопилилася, очі вилізли з орбіт, обличчя зробилося сірожовтим,— він не відводив непорушного погляду від конверта, якого ще тримав у тремтячій руці. "К.К.К.! — скрикнув нарешті дядько.— Боже мій! Боже мій, ось мої гріхи й наздогнали мене!"
"Дядечку, що це таке?" — вигукнув я.
"Смерть!" — відказав він, підвівся з-за столу й пішов до своєї кімнати, залишивши мене самого тремтіти з переляку. Я взяв конверт і побачив нашвидкуруч надряпану червоним чорнилом на внутрішньому боці клапана над смужкою клею тричі підряд літеру "К". Крім тих п'яти сухих апельсинових зернят, у конверті більше нічого не було. Чому дядька охопив такий неймовірний жах? Я покинув снідати й пішов нагору, але зустрів на сходах дядька, який спускався вниз, тримаючи в одній руці іржавий ключ, очевидно, від комірчини, а в другій невеличку, схожу на скарбничку скриньку з жовтої міді.
"Нехай вони роблять що хочуть, але я все одно зірву їхні плани,— заявив він, додавши кілька прокльонів.— Скажи Мері, щоб затопила сьогодні в моїй кімнаті камін, і пошли по Фордхема, хоршемського юриста".
Я зробив усе, як наказав дядько, а коли приїхав юрист, мене запросили в дядькову кімнату. В каміні яскраво палахкотів вогонь, і на камінній решітці лежав товстий шар чорного пухнастого попелу, наче на ній палили папери, а поряд стояла відкрита порожня мідна скринька. Глянувши на неї, я мимоволі здригнувся, бо побачив на віку потрійну друковану літеру "К" — її я вже читав уранці на конверті.
"Я хочу, щоб ти, Джоне,— сказав дядько,— завірив мій підпис на заповіті. Я залишаю цей маєток, з усіма його плюсами й мінусами, своєму брату, твоєму батькові, від якого він, безперечно, перейде до тебе. Якщо ти зможеш спокійно користуватися ним, тим краще! Якщо ж побачиш, що це неможливо, то послухайся моєї поради, мій хлопчику, і віддай його своєму найлютішому ворогу. Я дуже шкодую, що даю тобі таку двогостру річ, але не знаю, в який бік повернуть справи. Будь ласка, підпиши цей папір у тому місці, де тобі покаже містер Фордхем".
Я підписав документ, де мені було сказано, і юрист забрав його з собою. Цей незвичайний випадок, як ви розумієте, справив на мене прикре враження, і я не переставав думати про нього, заходячи то з того, то з того кінця, але так і не зміг дійти ніякого висновку. А проте мені не вдавалося позбутися невиразного почуття страху, залишеного мені цим випадком, хоч воно й слабшало в міру того як минав тиждень за тижнем і ніщо не порушувало звичайного плину нашого життя. Але я бачив, що мій дядько змінився. Він почав пити ще більше і зробився ще більшим відлюдником. Майже весь час він проводив у своїй кімнаті, замкнувшись ізсередини, але інколи в якомусь п'яному оскаженінні вибігав з будинку, гасав по саду з револьвером у руці і горлав, що нікого не боїться і нікому — ні людині, ні дияволу — не дозволить тримати себе в клітці, наче вівцю в кошарі. Проте коли ці гарячкові напади минали, він злякано біг додому в свою кімнату, замикав двері на ключ, ще й засував їх на засув як людина, що не може далі опиратися жаху, закладеному в підвалинах її душі. Під час таких нападів його обличчя навіть у холодний день блищало від поту так, наче він щойно виліз із ставка.
Отож аби швидше закінчити цю історію, містере Холмсе, і не зловживати далі вашим терпінням, скажу, що одного разу настала ніч, коли він зробив чергову п'яну вилазку, з якої вже не повернувся. Ми пішли на пошуки і знайшли його в кінці саду — він лежав долілиць у зарослому зеленою ряскою ставочку. На його тілі ми не побачили ніяких ознак насильства, ставочок був завглибшки не більше двох футів, отож суд присяжних, взявши до уваги всім відому дядькову дивакуватість, ухвалив вердикт про "самогубство". Що стосується мене, то я, знаючи, як дядька лякала сама думка про смерть, насилу переконав себе, що він пішов з життя з власної волі. Та хоч би як воно було, а справа на цьому закінчилася, мій батько вступив у права володіння маєтком і чотирнадцятьма тисячами фунтів, які лежали в банку на дядьковому рахунку.