— Драстуйте, дідуню,— чемно сказав Петрусь.
— А чого б то я лазив?! — закричав дід і аж закашлявся.— Ось, як візьму ломаку!..
Гапочці дід сподобався, і вона підійшла ближче.
— Дідуню,— сказала Гапочка,—у вас зовсім очі не дивляться. Бідний ви, дідуню, бідний...
Дід простяг руки, обмацав Гапочку й помалу притулив до своїх грудей.
— Моя дитинонько!..
Гапочка раптом відчула, як їй на руки рясно-рясно стали падати холодні дідові сльози. Вона згадала маму, їй зробилося солодко і затишно, вона заснула, провалилась у сон на дідусевих руках.
Дід оповідав Петрусеві:
— Викололи, дитино моя. Питали нас на громаді, чи не бачив хто партизанів. А я й кажу: "Та бодай тому очі повилазили, хто побачить!" Думав, що застрелять,— ні, не застрелили. Тільки очі викололи...
— А тут партизани не ходять? — спитав Петрусь.
— Хто ж його знає, які воно люди? Чи справжні, чи тільки вивідують... А я просив вивести мене в степ — отут наплачусь та надожидаюсь...
— А ми до партизанів, діду,— сказав Петрусь,— я й Гапочка.
— Старші тебе, дитино, пустили?
— Довго розповідати, та мало слухати,— статечно промовив Петрусь.
— То й я з вами,— сказав дід.
— Ви ж хоч одного фашиста вбили? — запитав Петрусь.— Партизани так не приймуть. Я за маму спалив нашу клуню разом з фашистами, я не так собі йду!.. А тепер дайте нам, діду, скибку кавуна, ми підемо, бо вже нерано.
Вони пішли далі втрьох: Петрусь, Гапочка й сліпий дід. Петрусь вів діда за руку, а дід ніс Гапочку. Далекий партизанський ліс швидко-прешвидко наближався, наче й сам він тепер ішов навстріч.