У невеличкім місточку Жидачеві над Дністром був власне ярмарковий день. З довколишніх сіл та міст поз’їздилося багато народу, зібралося також немало жидів — орендарів, агентів, купців Та різних промисловців. Значне їх число, знайомих і незнайомих, зібралося в помешканні Арона Вайнреба, властителя одинокого заїзного дому в тім місточку, і в окремій кімнаті його просторого помешкання устроїли собі "на почеканю" невеличку чорну біржу. Серед ненастанного гамору йшли розмови про різнородні інтереси, а від часу до часу одні виходили, а інші входили, як кому подобалося.
В однім куті, під стіною, на двох дерев’яних кріслах сиділи два приїжджі жиди середніх літ, один поважний орендар із великою сивою бородою, а другий худий, високий, з рудими пейсами та рудою тонкою бородою, відомий фактор із Тернополя.
— Ну, Хаїме, що скажеш? — запитав орендар фактора, коли сей, ввійшовши до кімнати і розглядаючися по зібраних, нарешті неспостережено наблизився й сів біля нього.
— Alles gut*, — відповів коротко Хаїм.
— Пан приїхав? — запитав орендар.
— Ні, не приїхав, тілько слуги пригнали коні на ярмарок.
— Багато їх?
— Десять пар.
— А слуг багато?
— Всього два, а третій економ. Він має продавати коні на ярмарку.
— А купці є?
— Наші зараз обступили їх і торгують.
— Alles gut. Іди ж зараз і забалакай економа, а я прийду потім.
В тій хвилі до кімнати ввійшов Бляйберг і, привітавши зібраних та не бачачи між ними нікого знайомого, помалу Наблизився аж до того кута, де сидів орендар. Бляйберг перед кількома роками познайомився з ним у Тернополі і пізнав у нім дуже розумного та, як йому здавалося, чесного жида, з яким стрічався опісля дуже приємно. Він тепер утішився, побачивши його, і зараз сів біля нього на те саме крісло, з якого тільки що зіскочив Хаїм, аби бігти на ярмарок.
— Guten Tag, Abrum!* — привітав він орендаря.
— А, як ся маєте, пане Бляйберг! — відповів орендар, усміхаючися дружньо, і простяг йому руку до привітання.
— Що привело вас сюди? — запитав Бляйберг.
— А так, інтерес. У мене там господарство велике, а тут добрий торг на коні. Як же вам поводиться?
— Все по-старому. Не можу знайти собі такого діла, щоби могло заняти мене, а тим часом шукаю та й шукаю чесних та розумних людей між нашими, аби звести їх якось докупи.
— Нащо вам сього? — з усміхом запитав орендар.
— Може би, з того що зварилося, — також усміхаючися, відповів Бляйберг.
— Що може з того зваритися? — знов запитав орендар і додав: — У нас чесні люди не займаються нічим, окрім святих книг, а розумні дбають про свої діла. А таких, що були би відразу і чесні, і розумні, ви між нашими не знайдете.
— Ну, — відповів усміхаючися Бляйберг, — маю в бозі надію, що в нас не так іще лихо. От і в вас самих я пізнав розумного чоловіка І не сумніваюся, що ви також чесний чоловік. А таких мав я нагоду пізнати ще й більше. А до тих, що займаються тілько святими книгами, я й не приступаю, бо з ними нема що говорити. Я вважаю їх дармоїдами, що святими книгами закривають своє нетрудяще життя. Думаю, що нам треба вибитися з того заклятого круга: або святе життя без діла, або гешефт і гешефт, і погодити справедливе та доброчинне життя з практичною діяльністю.
— Wie meint ihr dus* практичне життя? — вмішався в розмову третій жид, що прислухався збоку до слів Бляйберга. — Я також практик, але ніколи не думав про те, аби погодити свою практику з якоюсь справедливістю. Geschäft ist Geschäft*, а все інше, то тілько на шабас.
— Вибачайте, що мушу попрощати вас, — промовив Абрум до Бляйберга. — Мушу йти подивитися на ярмарок.
— Піду й я з вами, — сказав Бляйберг, і оба враз устали із своїх сиджень. Вийшли, не прощаючися ні з ким, бо й ніхто серед загального гамору не звертав на них уваги.
Все місточко завалене було ярмарком. Зійшлася та з’їхалася надзвичайна сила народу, пригнано дуже багато коней, що були головним товаром, який стягав до Жидачева численних купців і продавців, навіть із далеких сторін Галичини. Навезено надто багато різного товару, який по різних містах ремісники заздалегідь приготовували для ярмарку: селянських мальованих скринь, горшків, мисок та всякого гончарського товару включно до глиняних коників, свиставок та калатавок, призначених на забавки для дітей; пекарі та пекарки навезли багато пшеничних гусок, обарінків, колачів та коників з пшеничного тіста, а образкарі під великим полотняним шатром порозкладали на довгих столах багато святих образів, хрестиків, медаликів та порозвішували над ними на жердках безліч різнобарвних стяжок та металевих ланцюжків. Були тут і шевці з пасовими та простими чобітьми, пов’язаними по парі і порозвішуваними на жердках, були й кушнірі з кожухами, футрами та смушевими шапками. Не бракувало й того міщанина зі Старого Міста, що продавав жіночі чіпці, штучно плетені з зеленого шовку і навішані на паличці, що мала дзвінок на верхнім кінці; за другий кінець він держав її в руці, мов свічку, час від часу підіймав високо вгору і потрясав нею, брязканням дзвінка ваблячи до себе сільських господинь. Поміж возами бігали мазярі з конвами чорної мазі, яку купували в них візники і яку з коновки наливано до дерев’яної чорної мазниці, привішеної ззаду до воза до середини задньої підтоки.
Сонце хилилося вже з полудня. На головній площі місточка, набитій народом та товарами, стояв ненастанний гамір, а знизу раз у раз підіймалася вгору величезна густа хмара куряви. В однім місці довкола п’яти пар гарних молодих коней стовпилася ціла купа не так купців, як баришівників та цікавих глядачів із селян. Коні раз по разу мусили гарцювати по площі, серед якої тиск народу творив шпалір, і кожда їх проїздка викликала голосні крики та гейкання. Двірський економ, що наглядав за продажжю тих коней, сидів спокійно на лавці біля заїзного дому, що притикав до площі, пильним оком слідив за рухами коней і вислухував те, що говорили охочі до купування, а два двірські слуги стояли біля коней, поприпинаних до дерев’яних стовпів, і випускали до бігу тільки ті коні, котрі хтось торгував.
Сюди звернувся орендар із Бляйбергом. Вони, проходячи крізь тиск народу, не могли розмовляти і йшли один за одним: орендар, здалека вгледівши групу двірських коней і незамітно простуючи до них, а Бляйберг роздивляючися довкола. Незамітно наблизився до орендаря Хаїм і шепнув йому до вуха, аби не приступав до економа і не заходив із ним у торг, бо все діло вже приготоване. Орендар із Бляйбергом пройшов побіля групи двірських коней, глянув на них як цікавий і знаючий господар, що радо бачить гарну скотину, навіть поцмокав губами і, не сказавши ані слова, пішов далі. Відійшли оба з Бляйбергом, може, зо двадцять кроків і не оберталися позад себе, коли на площі за ними зчинився страшенний галас. Зразу тяжко було зрозуміти, що сталося. Завищали жіночі голоси, задудніли кінські копита, забряжчали розбивані горшки та залунали голосні окрики селян і жидів. Орендар і Бляйберг зупинилися і обернулися позад себе, та серед сутолоки народу не можна було розпізнати, що діється. Вереск не переставав, а серед юрби видно було якийсь шалений рух у напрямі вулиці. Тільки згодом юрба заспокоїлася настільки, що можна було розвідати, що сталося. А сталося щось таке, що не раз трафляється на многолюдних ярмарках. Вулицею посеред площі над’їхав селянський віз, запряжений парою коней, і зупинився недалеко того заїзного дому, під котрим сидів двірський економ, що продавав двірські коні. Господиня, що сиділа ззаду на тім возі, встала з воза, взяла в руку кобелю курей, які привезла на продаж, і пішла з ними на торговицю, лишаючи при возі свойого чоловіка, що сидів на переді воза. Чоловік також ізліз із воза, дав коням їсти, не відпрягаючи їх від воза, поснідав сам, що мав при собі, стоячи біля воза, а потім, оглянувшися довкола і вбезпечившися, що з воза ніхто нічого не рушить, пішов до поблизького шинку випити горілки. Не барився там довго і вернув знов до свойого воза, з привичною для селянина терпеливістю дожидаючи своєї жінки. Сидів так на возі, може, годину, а може, й довше. Коли коні з’їли те, що їм кинув був зразу, він кинув їм другу порцію сіна і знов сів на віз, дожидаючи жінки. Нарешті його зацікавили пишні двірські коні, які торговано недалеко нього, і він, злізши з воза і майже не віддаляючися від нього, почав придивлятися оживленому торгові і прислухуватися розмовам та жартам баришівників. По якімось часі, сам не знаючи як і коли, він опинився серед їх гурту, раз у раз усміхаючися з задоволення. Та раптом за його плечима зчинилося щось таке, чого він найменше міг надіятися. Його коні мов шалені рванули з місця, обернулися з возом широким півколесом на вільній площі і потім, сполошені страшним вереском та ударами батогів ізбоку, завернули наліво, перевернули віз, і з його останками вдарили на ряди горшків, розложених перед гончарською будою, і зробили там страшне спустошення. Сполошені відси новими криками та ударами, вони вискочили на вулицю і погнали нею поміж рядами юрби, тратуючи людей та товари і зчиняючи довкола неописанний переполох. Усе те сталося протягом кількох хвиль, але метушня серед переляканої юрби була така велика, що ніхто не тямив, де він і що з ним діється. Двірського економа, що сидів спокійно недалеко своїх коней, юрба моментально зіпхнула з місця і занесла геть на площу, а коли він нарешті отямився і вернув на своє місце, ані його слуг, ані коней не було вже ані сліду, і ніхто з переляканих людей не міг сказати йому, куди вони поділися. Щоправда, слуги знайшлися незабаром, оба страшенно потоптані та покровавлені, але безтямні до тої міри, що не могли сказати нічого ані про те, що сталося з ними перед хвилею, ані куди поділися коні.