5
— А щоб тобі! Як ти мені набрид, бісове хлопчисько! Коли вже ти припиниш свої вибрики?
Оскар так хряснув дверима, що стіни затремтіли, а одвірки мало не порозлітались на шматки. У мене в голові теж щось хряснуло й затремтіло. Як можна сердитись на двері? І чи взагалі можна розмовляти з дверима? І що цікаво: останні слова лишилися в кімнаті!
— Ти теж міг би припинити свої вибрики! — крикнув я навздогін.
Так було кожного ранку.
Я лежав у ліжку, гортаючи комікси. Мені треба було проглянути хоч одну історію,' перш ніж я встану. Оскарові хотілось, щоб я вставав одразу, але я собі й далі читав, і цього було досить, аби вивести його з рівноваги. Він як скажений трусив мене, а я підскакував на ліжку, й гадки не маючи вставати. Пригадую, раніше ніколи такого не бувало, а тепер — кожнісінького ранку.
Я позичив у Стаффана цілу купу журналів з коміксами. У нього їх сила-силенна. Це ж чудово— читати комікси! Тоді людина забуває все, що діється навколо. Для мене в такі хвилини існували лише герої коміксів та їхні пригоди, все інше вмирало поза барвистими квадратиками. Це все одно, що дрімати, навіть краще. Тут тобі готовісінькі сни про те, як можна зробити щось велике, або як стати сильним, або, наприклад, як навчитися нічого не відчувати, принаймні сторонніх речей.
Але на що здатний я сам, мені так і не довелося дізнатись. Я не знав навіть, що б мені хотілося зробити. А як позбутися отих жахливих відчуттів: смутку, гніву, збентеження?..
Я почув, як Оскар хряснув ще й парадними дверима. Він пішов на роботу, нічого не ївши, і знову я відчув себе винним і в тому, що він не поснідав, і в тому, що хряснув дверима, і в усьому іншому.
Єва зайшла до кімнати й сіла біля мене на ліжку.
— Чому щодня у нас одне й те саме? Навіщо ти дратуєш Оскара саме тоді, коли він такий стомлений? Невже ти не можеш стати хоч трішечки слухнянішим? Ось бачиш, через тебе він пішов, навіть не поснідавши.
Вона, звісно, на його боці, іншого нічого й чекати. Отже, все сталося, як завжди, через мене, бо Лотта ніколи нічого не робила злого. Вона гарна й розумна дівчинка. А я — накип. Так обізвав мене одного разу Оскар, коли ми сварилися.
Накип — що це? Я спробував уявити його собі: щось плавуче, наче шкірка на молоці, та ще й смердюче, мов гнила вода. Але картина, звісно, неповна. Це погано — бути накипом.
Я сердився, але не на Єву. Радше на себе самого. На накип.
— О'кей, я теж піду не снідавши,— сказав я.— Тепер ми поквиталися.
У одну мить я натягнув на себе одежу, схопив портфель і вискочив у двері. Єва щось крикнула вслід, та мені було байдуже. Сівши на велосипед, я помчав щодуху з пагорба вниз. На очах од вітру виступили сльози.
У школі я дружив найбільше зі Стаффаном. Того дня мені було дуже важко зосередитись і уважно слухати уроки. Взагалі весь минулий тиждень я був якийсь неуважний. От і зараз не слухав, що казав учитель, а дивився в вікно. Від голоду бурчало в животі. На вулиці щедро світило яскраве сонечко.
Мене щось запитали, але я не почув.
— Петере, слухай уважно! Хіба можна фантазувати на уроці?
— Так,— сказав я.— Тобто ні.
— Пане вчителю, можна мені вийти? — закричав Стаффан, щоб відвернута увагу від мене й вивести із скрутного становища.
— Тобі що, негайно треба? Зараз буде перерва. І цієї миті пролунав дзвінок.
На перерві ми із Стаффаном завели балачку про Єву й про Оскара, про те, які вони стали дратівливі останнім часом.
— Вони скоро розлучаться, — запевнив мене Стаффан.— Ось побачиш. Мої теж так само поводились перед розлученням.
Оце новина! Невже Оскар і Єва розлучаться? Я не міг у це повірити, хоча Стаффан говорив, як завжди, дуже переконливо. Я знав, що його батьки розлучилися років два тому. Відтоді він лише раз на рік провідував свого тата, жив у нього влітку цілий місяць, бо тато переїхав до іншого міста. Отже, Стаффанові видніше, адже він сам нещодавно побував у такій шкурі.
Але... Мені все-таки не вірилось. Оскар з Євою були для мене ніби одна людина. Я навіть у думці припустити не міг, Що вони коли-небудь розійдуться в різні боки. Принаймні мені здавалося, що вони дуже високо цінують одне одного, а в їхніх очах завжди легко читалося, як вони люблять одне одного. І ось маєш! А може, все це — тільки моя фантазія? Хіба не дратували вони одне одного останній час? А про Що вони шепочуться щоночі?
Я нічогісінько не міг збагнути.
— Думаю, що та помиляєшся,— сказав я Стаффанові.
— Буває й так, але дуже рідко,— усміхнувся він.
Тепер ця думка не давала мені спокою. Вона засіла в мені й гризла, мов маленький звір. Що буде з нами — з Лоттою та зі мною? Невже нам теж доведеться зустрічатися з Оскаром тільки раз на рік улітку?
Стаффан утік од мене шкільним подвір'ям. Та це, врешті, й непогано, бо мені хотілося побути самому. Я тихо поплентався до воріт. Ішов і бачив лиш чорний асфальт у себе під ногами, на якому хтось крейдою понамальовував різні картинки. Деякі з них уже наполовину стерлися. Я був заглиблений у свої думки.
Раптом на мене налетів Карл-Ерік. Він був старший за мене на один рік, страх як любив дражнитися, одне слово, був справжній забіяка. Зустрітись із ним — означало нара-зитися на неприємності.
— Ану давай побалакаємо, чорти б тебе взяли! — крикнув несподівано він.
Я спробував відійти, але він уже вчепився в мою руку.
— ЗажДи хвилинку. Ти що, поспішаєш і не хочеш трохи побалакати зі мною?
— Нам з тобою нема про що говорити,— відповів я, намагаючись вирватися, але він тримав мене дуже міцно.
— Так, я бачу, що тобі вже не хочеться. Але, на жаль, я хочу з тобою говорити!
— Добре, говори, але мені все одно нічого тобі сказати.
Я відчував, що в мені починає закипати гнів, лютий гнів, і вже трусить усе тіло.
— Ну, гаразд. Ти, мабуть, уважаєш себе дуже сильним, чи не так? А чи знаєш ти, що буває з такими, як ти? Хочеш, я тобі покажу?
Перш ніж я встиг отямитися, він крутнув мою руку так, що я думав, вона переломиться. Мені стало боляче, аж сльози навернулися. Я закусив губу, щоб не закричати.
Біля нас уже зібралися учні. Вони стали в коло і з цікавістю чекали, що буде далі.
— А може, все-таки поговоримо? Кажуть, що твій батенько — комуніст.