— Я знаю,— почав я знову хрипким басом.— Я знаю, що не дуже видався зростом. Розумієте, я страждаю від рідкісної хвороби — недостатності гормонної залози. Але це не позначиться на моїй працездатності, обіцяю вам.
— Гаразд,— відповіла жінка й знову люб'язно всміхнулася.— Думаю, вам краще переговорити з кимось із посередників, вони сидять на другому поверсі. Заждіть хвилинку, я подзвоню і спитаю, хто з них зараз вільний.
Вона натиснула на кілька кнопок внутрішнього телефону.
— Тут унизу сидить пан на ім'я Рудольф Вальстрем. Може він зараз до вас зайти?
Очевидно, їй відповіли "можна", бо вона одразу ж направила мене по сходах нагору і вліво, де я мусив почекати, поки мене викличуть.
Я зробив усе так, як вона сказала. Кімната для чекання була така сама, як і внизу, тільки менша. Я всівся на одному з сірих крісел, що в них усіх металеві каркаси, і взяв на столику брошуру для працівників молокозаводів. У ній я прочитав: "Сири певного гатунку парафінуються і згодом відправляються у складові приміщення, де їх перегортають через рівні проміжки часу аж до повного визрівання". На цьому місці мене перервав голос репродуктора, який сповіщав, що Рудольф Вальстрем запрошується до кімнати номер п'ятдесят чотири.
Жінка, яка привітала мене в тій кімнаті, сама дуже скидалася на головку сиру, що вже визріла як слід. Така велика кругла голова з чорним волоссям і скляними очима, а на неї надягнена жовта бавовняна сукня з зеленими цяточками плісняви— все як годиться.
— Що ви хочете? — спитала вона.
— Роботи. Я безробітний, а в мене на шиї ще й жінка та троє дітей. Я боюся йти додому, бо не можу бачити, як вони голодують. З кожним днем вони все більше худнуть і марніють. Вже й на кицьку позирають голодними очима і скоро, думаю, з'їдять, якщо я не зароблю трохи грошей.
— Це нас не дуже цікавить,— сказала жінка ввічливо,— Нас цікавить, що ви робили раніше, коли працювали. Будь ласка.
І я розпозів їй історію Рудольфа-Ернста-Теодора-Моріца Вальстрема, який п'ятдесят три роки і шість місяців тому народився в містечку Вільсе-Клева, що у Вестергетланді (це місце я знайшов на Стаффановій карті), в сім'ї бідного селянина. Того дня над їхньою ділянкою картоплі періщив величезний град. Цієї дитини ніхто не хотів, тому вона мусила піти з дому, маючи всього лише десять років. Бідоласі доводилось перебиватися випадковими заробітками в чужих садах, злидарювати, хворіти, недосипати. Та все ж зібрав він трохи грошей і поїхав в Америку, де працював спершу ліфтером у хмарочосах, потім занудився тією працею і подався золотошукачем на Аляску. Там він знайшов найбільший самородок світу, але його було пограбовано, і він повернувся назад такий само бідний, як і раніше. Потім працював на автомобільному заводі, їздив до Африки полювати диких звірів. Нарешті повернувся до Швеції, одружився, завів трьох дітей. Тут працював деякий час на молокозаводі, перегортаючи сири, потім на цегельному заводі, поки не зчинився страйк і він не став безробітним. Тепер ось він без ніякої роботи й дивиться, як голодує його рідня. Сам він звик до нестатків, голоду й холоду, перехворів усіма хворобами, мав краснуху, кір, кропивницю і навіть сонну хворобу. Мова тепер зовсім не про нього, а про його сім'ю, що поступово вимирає, а він не може дивитися на це спокійно.
Поки я розповідав, жінка серйозно, без усмішки дивилася на мене. Авторучка застигла в її руці. Слова не треба було шукати, вони вилітали самі. Почав я мову хрипким басом, що належав Рудольфу Вальстрему, потім забув і повів далі уже своїм, десятирічним голосом. Розповідаючи про Вальст-рема, я говорив про самого себе. Прототипом моєї доньки стала Лотта, вона позичила їй свої кіски, фігуру й гримаси. Я розридався, оповідаючи про всі страждання, що випали на долю сім'ї Вальстремів, бо то були й мої страждання. Я дійшов до того, що, поклавши голову на руки на дубовому письмовому столі, затремтів усім тілом. Мені було жарко, перед очима все пливло.
— Думаєте, їм легко,— схлипував я.— Ні, зовсім не легко! Це чортове життя таке складне!
Я відчув, що жінка почала гладити мене по спині, яка все
ще не переставала підстрибувати. Потім погладила мене по голові. Капелюх зіскочив і впав на підлогу, тепер він нагадував гігантського сіро-коричневого гриба.
— Ти розповів про себе, чи не так? — спитала вона спокійно.— Мабуть, ні. Я спочатку не знала, що й думати. Чесно кажучи, мені здалося, що хтось жартує зі мною. Але тепер я розумію, наскільки все серйозно. Нелегко жити Рудольфу Вальстрему. Але хто такий той Рудольф Вальстрем? Якщо ти хочеш, щоб я тобі допомогла, розповідай усе, як є. Розумієш мене?
Знадвору долинало пташине щебетання. Вікно було напів-розчинене, і в нього заглядало пишне березове гілля. Гойдаючись від легкого вітерця, воно, здавалося, кидало по стінах тремтливі тіні, ніби сотні очей підморгували мені з сірих шпалер кімнати, і та рука, що гладила мене по спині, була не чим іншим, як березовою гілкою. На одну мить у вікні з'явилася пташка. Я думав, що вона залетить до нас, але, покружлявши трохи в жовтому сонячному промінні, пташка полетіла геть, лишивши по собі пісеньку, яка заповнила тепер усю кімнату. Я встиг помітити, що в неї Лоттині очі.
— Що це сьогодні з птахами? — спитав я, відчуваючи на своєму чолі руку, легку, мов пташине крило.
— У тебе лихоманка,— сказала жінка в жовтій сукні.— Ти захворів. Скажи мені, як тебе звати, щоб ми могли відвезти тебе додому й покласти в ліжко.
— Я сам про себе подбаю,— відповів я.
Може, я розповів би їй усе, може, здався б їй, немов маленьке пташеня, що не змогло знайти свого гнізда. Якби тільки не ота пісня, не оте дзвінке пташине щебетання! Я підняв з підлоги капелюха й насунув його на голову. Підвівшись, відчув, як тремтять у мене ноги. Але треба було йти шукати пташку, що мала Лоттині очі. Вона відведе мене додому, треба тільки знайти її.
— Бувайте,— сказав я.— Я живу недалеко, зовсім близько. Неподалік.
Р?
Жінка, мабуть, не знала, що відповісти. Boнa тільки обняла мене, але не затримала. Я почвалав сходами вниз. Тепер ноги вже не так тремтіли, я почував себе вільніше. Рудольф Вальстрем покидав біржу праці, так і не знайшовши ніякої роботи. Іншими словами, він просто перестав існувати. Лишився тільки я з пташиною пісенькою в голові. Я йшов шукати пташку з Лоттиними очима, що з'явилася на мить та й полетіла геть крізь сонячне проміння, крізь тіні, що мигтіли в березовому листі.