— Велике тобі спасибі,— сказав я.— Ти справжній товариш. А зараз мені вже треба йти.
— Іди,— мовив Стаффан.— Мені жаль, як я вже казав. А що ж тепер буде з Останнім Могіканином? Хто ж тепер його тренуватиме, невже я сам?
— Кланяйся Приблуді,— сказав я, відчуваючи клубок у горлі.— Привіт!
Я взяв валізку й пішов до все ще напіврозчиненого вікна, крізь яке можна було вийти в нічну темряву, у невідомість. Стаффан узяв мене за плечі. У нього справді був засмучений вигляд.
— Ми ще зустрінемось! — крикнув він мені вслід.— Не пізніше, як настане новий місяць!
Провінція у Швеції.
З маленькою коричневою валізкою, на яку були наліплені яскраві знаки іноземних готелів, вирушив я в подорож до чужих континентів. На валізці можна було прочитати: "Мангаймер Гоф, Гранд-отель, Хаглунг, Ґетеборг", "Готель Фюрстенгоф", "Пансіон Марти Рооз" і тому подібне.
Хмари вже не закривали місяць, але світив він якось непевно. Дерева край дороги відкидали свої бліді тіні, а самій Дорозі, здавалося, не буде кінця. Одна дорога вливалася в Другу, а та собі в нову. Уся земна поверхня — це тенета, сплетені з великих і малих доріг. Можна стомитись від самої Дише думки про них.
Скоро я відчув, що стомився. Валізка відтягувала праву руку. Час від часу повз мене проносилися автомобілі, освітлюючи фарами довколишні краєвиди. Селище лишилося лозаду, а обабіч дороги розкинулись поля і луки. Сонні коні біля конов'язей нагадували музейні опудала, а дерев'яні будинки з господарськими будівлями — розкидані по землі чорні гральні фішки. —
Я звернув на путівець, бо мені набридло весь час стрибати в кювети, зачувши гуркіт машини. Тут мені впав у вічі вказівник з написом: "ВЕДБАКЕН". А чому, власне, не піти б мені до того Ведбакена? Назва не гірша за будь-яку іншу, а мені все одно треба десь переночувати.
Легенький вітерець ніс із собою гидкий запах, такий їдкий, що й позіхнути спокійно не можна було: він ліз у горло, бив у ніс. Там, звідки чувся сморід, стриміла вивіска: "БРАТИ ПЕРСОН. НОРКИ Й ЛИСИЦІ". За нею стояли довгі бараки з клітками для тварин. Я нарахував їх одинадцять, і всі вони обнесені парканом з металевої сітки. Гладенький жерстяний дах відбивав місячне сяйво.
Поминувши дерев'яні ящики з обрізками м'яса, над якими кружляли мухи, я підійшов до кліток, де щось цвірінькало, ніби пташки. Очі таємничих істот виблискували в темряві, немов ліхтарики.
Мені стало скрутно на душі. Здавалось, наче всі ті запахи, ті звуки, ті пронизливі очі взяли мене в полон; враження було таке, ніби я сам сиджу в такій одній дротяній клітці. Все моє тіло стогнало, в голові шуміло від перевтоми. Останніми ночами я погано спав, і тепер це давалося взнаки.
Край дороги на дерев'яному помості стояв світло-сірий "Опель-капітан" без коліс. З усіх боків його обступали малинові й вербові кущі, а зверху нависало ще й віття горобини. Я відчинив дверцята й посвітив ліхтариком усередину. На підлозі машини валялося кілька пляшок од пива. Очевидно, хтось колись уже тут ночував.
Я вмостився як міг зручніше на задньому сидінні, поставивши будильник на переднє, бо він так голосно цокав, що заглушити його міг тільки писк, який долинав од бараків. Я поставив будильника на пів на сьому, аби поспати хоч п'ять годин. Дерев'яну свинку поклав поруч із собою, бо засинати самому було якось невесело.
Дуже скоро мене здолав важкий сон без сновидінь, хоч я раз у раз прокидався й дослухався до зовнішніх звуків. Останні передранішні години спав я більш-менш добре, натягані на голову свою куртку.
"Д-р-р-р-р!" — заторохтів будильник.
Я підхопився і в одну мить надягнув на себе куртку. Сонце золотою плівкою лягло на давно не миті вікна автомобіля. Минуло з півхвилини, перш ніж я здогадався припинити те диявольське торохтіння. Де це я? Ага! На задньому сидінні таратайки по дорозі на край світу!
Краще було скоріше ушитися звідси, поки мене ніхто не надибав.
Я вивалився з "опеля", тягнучи за собою валізку. Звірі пильнували за мною з-за ґрат сторожкими полохливими очима. Поставивши валізку долі, я увійшов до їхньої в'язниці. Норки одразу уткнулися коричневими носиками до дверцят маленької довгастої клітки, на дротяній стелі якої було навалене щось не дуже смачне, а крізь таку саму дротяну підлогу виднілися купи кізяків. В кожному бараці стояло по декілька таких кліток.
Мені зробилося млосно. Навіщо їх отут замкнули? Хіба вони зробили щось погане? Що буде з ними далі? Я відчував, як у мені все клекотіло, і не розумів, як людина може бути такою жорстокою.
Лишивши позаду заіржавілу машину й ті похилені сараї, я пішов туди, де починався бір. Далі на галявині я побачив іще кілька кліток, обгороджених штахетами.
Витягши дерев'яну засувку, я відчинив хвіртку загорожі. Тут були лисиці. Вони снували в своїх тісних клітках по дротяній підлозі, яка, мабуть, дуже боляче врізалася їм у лапки. Далі, в зовсім крихітних кліточках, лише півтора метра завдовжки, завширшки й заввишки, тулилися маленькі лисенята, схожі на кудлатих цуценят. У деяких клітках сиділо їх штук по п'ятнадцять! їм навіть не було де повернутись, та ще й страхітливі обгризені коров'ячі щелепи валялися біля них і немов би позіхали. Я просто не міг витерпіти
такого знущання! Звірята дивились па мене перелякано й благаюче водночас, ніби хотіли сказати: "Випусти нас! Ми не хочемо, щоб нас убивали, не хочемо сидіти тут зачинені! Ми хочемо бути вільними, бігати в лісі по мохові й траві!"
Не дуже ясно усвідомлюючи те, що роблю, я відімкнув замок і обережно розчинив дверцята клітки. Зсередини почулося дзявкання, і в ту ж мить сірі клубочки покотились звідтіля, один за одним зникаючи в дверях бараку.
— Чорт забирай, що там таке?!
То гукав якийсь чолов'яга, що його важкі кроки гупотіли все ближче й ближче.
Перелякавшись на смерть, я метнувся назад. Чоловік, видно, хотів вияснити, чому втекли лисенята. Примітивши порожню клітку, я відчинив її, вскочив усередину й хряпнув за собою дверцятами. І саме тоді нагодився високий чоловік і, гупаючи чобітьми, пішов між клітками. Я скрутився в три погибелі, відчуваючи, як металеве плетіння дедалі дужче впивається в мої підошви. Кроки вже зовсім близько.