Пес іде в світ
Розділ перший ПЕС І ВЕПР-КАРТЯР
Коли діти повиростали, а дружина померла, пес пішов з дому. Пішов назавжди. Продав хату і яблуневий сад. Колекцію марок, телевізор, книжки й бабусині картини він також продав. Пес вирушив у дорогу з червоною валізою у правій передній лапі та синьою дорожньою сумкою в лівій. На голову він надів чорного капелюха-борзаліно, шию обмотав смугастим шаликом — тричі обмотав, щоб кінці не волочились по землі. А через плече перевісив зелену торбу.
Захотілося псові побачити світу. "Я вже так багато прожив,— мовив він сам до себе,— і ще так мало зазнав". І подумав: "А може, мене чекають десь у світі, може, я комусь потрібен".
До того ж пес умів багато чого робити. Він був досвідчений столяр і чудово вмів насвистувати аж дев'ять пісень. Був мастак вирощувати нові сорти троянд і доглядати кактуси, мав дипломи пожежника і рятувальника на воді. Бездоганно готував яєчну локшину, гуляш та ванільний пудинг і вмів класно плести в чотири різні вовняні нитки. Трохи знався й на мореплавстві, рільництві та астрономії.
Тож пес був би не зайвий у будь-якому ділі. І ноги мав він дужі та швидкі. І добрий слух, і гострий зір, і найвитонченіший нюх.
Сонце саме викотилося на пруг і забарвило небо в малиновий колір, коли пес покидав дім. Ключа від вхідних дверей він поклав біля порога під килимок. Так він домовився з ослом, якому продав хату. Аж до полудня пес ішов навпростець через поля. Коли на дзвіниці вдарили в дзвін дванадцять разів, пес мовив сам до себе: "Гадаю, час обідати!"
Пес любив розмовляти сам із собою. А призвичаївся він до цього не тоді, коли діти покинули домівку й не стало дружини. Ще дитиною пес полюбляв сам із собою розмовляти. Через це з нього часто кепкували. Та він мав досить глузду, аби через дрібні кпини не зректися своєї приємної звички.
Для полуденного спочинку пес підшукав місце у затінку під великим каштаном. Він умостився на своїй синій дорожній сумці. У сумці були дві подушки й стьобана ковдра. Тож сиділося йому м'якенько. Червону валізу він поклав долі перед собою. Із зеленої торби витяг рушника й розіслав його на валізі. Вийшов мало не справжній стіл! Потім він ще дістав із зеленої торби ножа й виделку, тарілку й серветки, пляшку пива та п'ять ковбасок, пакетик молока й коробочку шоколадного пудингу, слоїчок квашеної капусти й шматок сливового пирога, дві бляшанки сардин в олії та тюбик гірчиці, грудочку горіхового масла й три скибочки сиру.
Звичайно, пес ніколи не їв такого багатого обіду. То були просто всі припаси з його холодильника. Пес спорожнив його, коли йшов з дому, бо осел не схотів платити за все те три з половиною шилінги.
— Любий песику, навіщо воно мені? — гигикнув осел — Хіба собі шерсть ним мастити! Я ж харчуюсь лишень травою та сіном! Твої продукти, любий мій, для мене не варті і гроша!
Осел збрехав. Він досить жадібно поглядав на пляшку з пивом, шоколадний пудинг і сливовий пиріг. Жалюгідні три марки й п'ятдесят пфенігів осел волів заощадити. І пес подумав: "Зі скнарами треба й самому бути скнарою! Нехай осли зрозуміють, що їм треба змінити свій спосіб життя й самих себе!"
— Ні — то ні, любий ослику! — сказав він.
На прощання осел поплескав його по спині й мовив:
— Що ж, бажаю щастя в подальшому житті! Та якщо не з'їси всього, поки тобі вирушати, то спокійнісінько лишай решту в холодильнику! Я візьму на себе клопіт і залюбки віднесу все до урни.
— Тобі цього так хочеться,— промурмотів услід йому пес— То от же ані шкуриночки з сиру, ані крихти хліба, ані шкурки ковбаси тут не лишу! — І він дотримав своєї обіцянки — дочиста спорожнив холодильник. Навіть виколупав із формочки кубики льоду, щоб розтанули.
Пес завершив свою розкішну трапезу, гикнув, загорнув недоїдки в рушничок і заховав у торбу. Тоді сказав собі: "Гадаю, саме час поспати!"
Він ліг під каштаном, заплющив очі, ляснув відстовбурченими вухами по стулених повіках і спробував заснути. Та десь узялася страшенно набридлива муха. Вона сіла йому на писок. Пес махнув віялами вух, муха злетіла, сіла йому на живіт і почала по ньому лазити. Пес найбільше боявся, як йому лоскотали живіт. Він махнув хвостом. Муха злетіла з живота й сіла на писок. Пес ворухнув вухами. Муха знову сіла на живіт. Псові це вже допекло до живого. Хоч насправді йому не хотілося спати.
"Пообідній сон — то таки дурне діло,— промурмотів він і зірвався на рівні.-Скільки літ я спав пополудні, хоча о цій порі взагалі не відчував утоми! Годі! Усяким таким дурницям буде покладено край!"
Пес перевісив торбу через плече, взяв валізу у праву передню лапу, а дорожню сумку у ліву й помандрував навпростець через поле.
Коли сонце стало майже на прузі, пес натрапив на кав'ярню. Вона самотньо стояла серед лугу. Під дахом з червоної черепиці, з білими мурованими стінами й зеленими віконницями. Над парадними дверима висіла вивіска з написом: "До дикого Генріха".
На парадних дверях красувалося меню. Пес ретельно вивчив його.
"Людські страви, людські ціни",— промурмотів він і відчинив двері. За дверима побачив простору кімнату зі столами й шинква-сом.
За одним столом сиділи дві курки й півень, за другим — юний пес, за третім — кіт. На шинквас зіперся чоловік з великою лисиною і кущистими вусами. Уклонившись, він привітався:
-Доброго вечора, пане подорожній!
— Доброго вечора, дикий Генріху,— відказав пес і собі вклонився. Він сів за вільним столом біля вікна.
— Що пан пес бажають?
— Три порції м'яса з коренеплодами без хрону і великий кухоль світлого пива! — замовив пес.
— Три порції м'яса з коренеплодами в одну тарілку! — гукнув лисий вусань у двері на кухню, взяв великий кухоль і націдив пива — На здоров'я! — сказав він і поставив кухоль з пивом на стіл.
Пес підняв кухоль і одним духом спорожнив. Після тривалої подорожі йому хотілося пити.
— Ще великий кухоль пива, дикий Генріху,— попросив він і тричі відригнув.
— Диким Генріхом звали мого батька,— сказав господар — Я —лагідний Генріх! Просто я ще не зібрався перемалювати вивіску.
Лагідний Генріх побіг з порожнім кухлем до шинквасу. З кухні вийшла низенька жінка з тарелем, повним м'яса та морквяного, бурякового і бруквяного гарніру. Вона роззирнулася навкруги, попрямувала до пса і сказала: