Пертська красуня

Сторінка 96 з 154

Вальтер Скотт

І все ж таки цього разу Двайнінг, мабуть, не пішов би до хворого, якби знав* куди його поведуть ці кумасі-приятельки, і якби встиг був придумати відмовку. Та перш ніж він збагнув, куди йде, його трохи не силоміць увіпхнули в дім Qлівера Праудф'юта, звідки долинав спів жінок, які обмивали і вбирали тіло покійного шапкаря для призначеного на ранок обряду в церкві. Пісня їхня, якщо її перекласти на сучасну мову, прозвучала б десь так:

Дух невинний/дух прозорий! Не полинув ти в простори, А над тілом, що лишив, Закружляв і затужив..

Полетиш — чи в рай блаженний. Чи в пекельний жар геєкний, Чи в безодню, а чи в вись,— Тут, о духу, зупинись!

Хто прогнав тебе із тіла За лихее помстив діло? Тайній силі мозок, кров Підкори на хвильку знов.

1 Я славлюся в цілому світі як той, що_допомагає (лат.).

2 Вид ангіни, яку супроводить сильна ядуха (лат.).

Як зачуєш кроки вбивці, Що в твоїй скупався крівці, Як того забачиш вид, Хто украв твій любий світ,—

Нервом в тілі стрепенися, Криком-болем озовися; Знову рине кров нехай — Так до помсти закликай. *

Аптекареві, хоч який товстошкурий він був, дуже не хотілося переступати поріг чоловіка, до чиєї смерті він був причетний безпосередньо, хай навіть унаслідок помилки.

— Відпустіть мене, жінки,— попросився він.— Моє мистецтво може допомогти тільки живим — над мертвими лікарі влади не мають.

— Та ні, ваш хворий нагорі — менший з нещасних сиріток... Двайнінгові довелося ввійти в дім. Та щойно він переступив

поріг, як одна з жінок, що опоряджали тіло покійного, раптом урвала спів, а інша вражено сказала до решти:

— В ім'я господа, хто це ввійшов?.. Виступила велика крапля крові!

— Та ні,— заперечив третій голос,— то не кров — то рідкий бальзам.

— А я кажу, сусідко, що кров... Ще раз питаю: хто там увійшов у дім?

Одна з жінок виглянула з кімнати до невеличкого передпокою, де Двайнінг, стривожений почутою розмовою, зумисне затримався, вдаючи, ніби не добачає сходів, якими мав зійти на горішній поверх цього, дому скорботи.

— Ні, це тільки вельмишановний пан Хенбен Двайнінг,— сказала жінка.

— Пан Двайнінг? — перепитала заспокоєно та, що почала розмову.— Наш перший помічник у скруті?.. Тоді то була, либонь, крапля бальзаму.

— Ба ні,— мовила друга пророчиця,— все ж таки то могла бути й кров... Бо як знайшли тіло, щоб ви'знали, радці з магістрату сказали лікареві поколупатися своїми струментами в рані, а звідкіля нещасному покійникові знати, що робилося те не з лихим наміром?

— Ай правда, сусідко! Бідний наш сусіда Олівер і за живота частенько називав ворогами друзів, отож тепер він і поготів не порозумнішав.

Більше Двайнінг нічого не розчув, бо жінки силоміць випхали його сходами до комірчини на горищі, де Магдалена сиділа на своєму вдовиному ліжку, притискаючи до грудей немовля. У хлопчика вже посиніло личко, він задихався і з горлянки в нього вихоплювалися звуки, що нагадували каркання. Недовге життя малого, здавалося, ось-ось урветься. Край ліжка сидів чернець-домініканець із другою дитиною на колінах і час від часу звертався до згорьованої вдови зі словами духовної розради чи, може, щось зауважував про хворобу дитини.

Двайнінг зміряв велебного отця коротким поглядом, сповненим такої невимовної зневаги, яку вчена людина відчуває до перекупника. Його власна допомога була блискавична й дійова: він вихопив у зневіреної матері з рук немовля, вивільнив йому шийку і відкрив вену, з якої бризнула цівкою кров. Ту ж мить це дало маленькому пацієнтові полегкість. За кілька хвилин усі загрозливі ознаки зникли, і Двайнінг, перев'язавши вену, знов поклав дитину на руки мало не збожеволілої матері.

Горе нещасної вдови, яке було трохи забулося перед загрозою втратити після чоловіка ще й дитину, тепер наринуло на Магдалену з новою силою, мов ото річка у повінь змітає греблю, що тимчасово стримувала її течію.

— Ох, учений пане! — промовила Магдалена.— Перед вами бідна жінка, яку раніше ви знали багатою... Але той, хто повернув моїй кровинці життя, не повинен піти з цього дому з порожніми руками. Великодушний, добрий пане Двайнінг, візьміть собі оці його чотки... Зони з чорного дерева й оздоблені сріблом... Олівер любив мати гарні речі, щоб як у джентльмена... І в своїх звичках був схожий більше на джентльмена, ніж на простого міщанина... Він і пішов од нас, як джентльмен.

З цими словами Магдалена в пориві німої скорботи притисла до грудей і до губів чоіки покійного чоловіка і знов почала тицяти їх Двайнінгові в руки.

— Візьміть! — благала вона.— Візьміть з любові до того, хто сам щиро вас любив! Ох, як часто він казав: "Якщо хто й може повернути людину від порога смерті, то тільки пан Двайнінг..." І ось цього божого дня його рідне дитя повернуто до життя, а він лежить холодним трупом і нічого не знає вже ні про хворобу, ні про здордв'я нашого маленького!.. О, лиха мені, лихо!.. Та візьміть же чотки і згадайте про його чисту душу, коли їх перебиратимете; Олівер швидше вийде з чистилища, коли добрі люди молитимуться за його спасіння.

— Заберіть свої чотки, жінко, я не чарівник і не вмію показувати фокусів,— сказав Двайнінг. Розчулений дужче, ніж, може, й сам сподівався, мавши таку черству душу, він усіляко відмагався приймати цей лиховісний дарунок.

Та останні його слова вразили ченця, про якого аптекар і забув, коли говорив.

— Що ж це таке, пане лікар?! — озвався домініканець.— Молитву за упокій душі небіжчика ви називаєте фіглярськими фокусами?! Чув я, нібито Чосер, англійський віршописець, каже про вас, медиків, так: ви хоч і вчені, та не по святому письму. Церква, наша мати, довго дрімала, але тепер очі в неї розплющені, і вона вже бачить, де її друзі, а де — вороги. Будьте певні...

— Та що ви, велебний отче! — похопився Двайнінг.— Ви хибно тлумачите мої слова. Я сказав, що не вмію творити чудес, і хотів був додати, що церква, звичайно, могла б зробити те, чого не може зробити людина, а тому ці дорогі чотки слід передати у ваші руки, бо ви, перебираючи їх, зробите більше корисного для душі покійного.

І аптекар, накинувши чотки на руку домініканця, поквапився надвір.

"Дивно, що я потрапив до цього дому скорботи в таку годину,— промовив він сам до себе, опинившись нарешті на вулиці,— Я в таке не дуже вірю... та, хоч це й дурниці, а я радий, що врятував життя дитині... Але треба поспішати до мого приятеля Смазервелла! Він, певна річ, допоможе мені залагодити справу з Бонтроном, От і вийде, що цього разу я врятував життя двом, а занапастив тільки одному".