Той, про кого йшла мова, був не хто інший, як Саймон Главер власною особою. Він прибіг до того трагічного місця, де лежало тіло нещасного шапкаря, саме вчасно. Бо коли труп, з наказу бальї Крейгдаллі, повернули на спину, старий рукавичник, на превелику свою втіху, впізнав у ньому бідолашного хвалька Праудф'юта, хоч натовп сподівався побачити у вбитому свого улюбленця й захисника — Гаррі Гоу. Сміх, чи щось схоже на сміх, почувся серед тих, хто цю ж мить пригадав, як настирливо Олівер домагався слави вояка, такої чужої його натурі й нахилам. І хтось тут-таки зауважив, що шапкаря спіткала смерть, яка більше відповідав його претензіям, ніж вдачі. Та цей недоречний жарт, в якому відбилися грубі звичаї того часу, відразу стих, коли почулися зойки та лемент жінки. Вона пробиралася крізь натовп і пронизливо голосила:
— Ох, чоловіченьку ж мій, чоловіченьку!..
Люди розступилися перед убитою горем вдовою, за якою ішло кілька її подруг. Досі Моді Праудф'ют знали тільки як вродливу чорняву жінку. Казали ще, ніби вона любить убиратися "як пава" і спогорда дивитися на тих, кого має за нижчих чи бідніших від себе; Моді тримала покійного чоловіка під п'ятою і вміла хутко збити з нього пиху, коли він, бувало, не до речі перед нею "розкукурікається". Але тепер, коли довкола вирували такі пристрасті, жінка набула в очах людей особливої ваги.
— Смієтеся?! — промовила вона.— Ви, нікчемні громадяни Перта, смієтеся з того, що один із ваших братів пролив кров у стічний рівчак?! Чи з того, що доля присудила загинути саме моєму чоловікові? Чим же він заслужив ваш сміх? Хіба він не заробляв чесною працею хліб для сім'ї або не відчиняв радо перед усіма двері свого дому, де стомлений знаходив притулок, а бідний — допомогу? Хіба не позичав він кожному, хто просив,
* грошей, не підтримував по-дружньому сусідів?.. Не підіймав свій голос за справедливість у нашій міській раді?
— Авжеж, що так! — залунало в натовпі.— Його кров — то наша кров, так якби на його місці був Генрі Гоу!
— Ви справедливо кажете, сусіди,— промовив бальї Крейгдаллі.— Цей злочин не можна залагодити тишком-нишком, як по-
передній... Ми не дозволимо, щоб кров наших громадян лилася міськими рівчаками, як дощова вода, бо так широкий Тей на очах у нас скоро стане багряним. Аде той удар був призначений не цьому нещасному чоловікові. Всі ми знаємо, який був Олівер Праудф'ют, як далеко він міг зайти в балачках і як мало чинив зла. Він надів Смітів шкіряний колет, узяв його щит і шолом. Я сам добре їх знаю, як знає все місто, тут сумніву немає. Ні для кого не новина: Олівер майже в усьому намагався наслідувати зброяра. І от хтось у сліпій люті чи, може, під п'яну руч замість хороброго Сміта,— а за ним десятків два кривавих сварок,— напав на невинного шапкаря, якого жодна душа ні боялася, ані ненавиділа і на якого ніхто навіть навсправжки-не ображався.
— Що ж тепер робити, бальї? — загукали в натовпі.
— А це, друзі мої, вирішать члени вашої ради. З хвилини на хвилину чекаємо сера Патріка Чартеріса, і тільки-но він прибуде, відразу й зберемося А тим часом нехай лікар Двайнінг огляне це нещасне тіло і скаже нам, як настала смерть. А тоді вберемо його в чистий саван, рк і належить чесному громадянинові, і покладемо перед високим вівтарем у церкві святого Іоанна, заступника Перта. Годі кричати й галасувати. Нехай кожен, хто вміє тримати зброю і хто зичить нашому славному місту добра, візьме меч та щит і буде готовий з'явитися на збір на Верхню вулицю, як тільки вдарить громадський дзвін на ратуші. І ми або помстимося за смерть нашого громадянина, або приймемо таку долю, яку нам пошле небо. А поки доберемо, хто винен, а хто ні, уникайте сварок з рицарями та їхніми людьми... Та чого це він бариться, той шельма Сміт? Як зчиниться бійка, де його зовсім і не ждуть, то він одразу тут і вродиться, а тепер, коли треба послужити славному Пері у, Генрі, бачте, не квапиться... Чи не сталося з ним лиха? Може, хто-небудь знає? Він був на гулянні в останній вечір масниці?
— Він або занедужав, або на нього напала хандра, шановний бальї,— сказав один із мерів міста, як тоді називали старшин ополчення.—Поміркуйте самі: його помічники в кузні кажуть, буцімто Генрі вдома, а він і не обзивається, і не впускає нас.
— Дозвольте, пане бальї,— промовив Саймон Главер,— я піду сам і приведу Сміта. А заразбм залагоджу з ним свою дрібну суперечку. І хай буде благословенна наша богородиця, з волі якої Генрі зостався живий-здоровий, бо ще чверть години тому я вже не думав побачити його живим!
— Приведи відважного Сміта до ратуші,— сказав Крейгдаллі саме в ту хвилину, коли якийсь йомен верхи на коні пропхався крізь натовп і щось шепнув бальї на вухо.— Ось тут з'явився добрий чоловік і каже, що рицар з Кінфонса уже в'їздить у місто!
Ось які обставини привели Саймона Главера,— читач про це вже знає,— до будинку Генрі Гоу.
Відкинувши сумніви та вагання, які стримали б когось іншого, рукавичник переступив поріг, а коли зачув метушню старої Шулбред, рушив на правах Смітового товариша нагору. Там він штовхнув двері до спальні й, недбало кинувши: "Даруй, сусіде!"— ввійшов до кімнати. Старого Саймона чекало несподіване і незвичайне видовище. Батьків голос повернув до життя Катаріну швидше, ніж могли подіяти ліки старої Шулбред,-і на дівочому обличчі, доти смертельно блідому, враз проступив глибокий і ніжний рум'янець. Катаріна відтрутила від себе коханого обома руками, які він'усе ще тримав у своїх долонях, а вона не забирала,— чи то через те, що не прийшла до тями, чи то в полоні почуттів, пробуджених подіями цього ранку.
Генрі Сміт,— сором'язливий, як ми знаємо,— звівся, похитуючись, на ноги, і всі в кімнаті так і застигли збентежені, крім старої няньки: ледве дочекавшись нагоди, вона обернулася до всіх спиною і від щирого серця засміялася. А Главер, хоч і вельми вражений, однак ще більше зраділий, невдовзі отямився і теж зареготав.
— Присягаю добрим святим Іоанном,— сказав він,— сьогодні вранці я бачив таке, після чого, здавалося мені, я забуду сміятися принаймні до кінця посту. Але тепер я, хай би навіть лежав при смерті, міг би звернути собі щелепи зо сміху. Ще б пак, чесного Сміта— вже оплакували як покійника, по ньому били в місті всі дзвони, а він, бач, стоїть переді мною живий-живісінький, веселий і, як судити з рум'янців на щоках, збирається жити не менше, ніж будь-хто інший у Перті. А ось і моя люба донечка! Ще вчора вона тільки й баяакала про те, які зіпсуті чоловіки,— мовляв, у них на думці лише мирські втіхи та вуличні співачки... Атож, та сама Катаріна, що не хотіла визнавати ні святого Валентина, ні святого Купідона... А тепер, бачу, сама схожа на таку веселу співачку! їй-бо, я радий, люба моя тітонько Шулбред, що застав і вас у цьому милому товаристві,— ви ж бо нічого поганого не допустите!