Пертська красуня

Сторінка 145 з 154

Вальтер Скотт

— У місті нікому про це не кажіть,— звелів хоробрий вождь своїм воїнам, коли йому доповіли, що в загоні бракує одного бійця.— Брехливі язики людей з Низовини ще пустять поголос, ніби в клані Хаттанів виявився боягуз, а решта, мовляв, раді скористатися його втечею як приводом, щоб уникнути битви. Я певен: не встигнемо ми приготуватися до виходу на бойовище, як Феркогард Дей уже стоятиме в наших лавах. А якщо ні — то хіба я не той воїн, що вартий двох із клану Кугілів? Хіба ми не станемо на бій навіть уп'ятнадцятьох проти тридцяти супротивників радніше, ніж відмовимось від слави, яку нам принесе цей день?!

Хаттани відповіли на рішучі слова вождя схвальними вигуками, і все ж тепер дехто з бійців час від часу тривожно поглядав убік, сподіваючись угледіти втікача. Мабуть, в усьому загоні й справді тільки сам вождь не надавав особливої ваги цьому випадку.

Вони пройшли вулицями міста, так і не побачивши Феркогар-да Дея. А цей був тепер за^ багато миль від Перта, в горах, і розкошував усім, що може дати взаємне кохання замість утраченої честі.

Нарешті загін дістався до Північного Лугу — мальовничого й рівного вигону, що прилягав до самого міста й призначався для військових вправ та оглядів пертського ополчення. З одного боку це бойовище омивали води глибокого й повного Тею. Тут, біля річки, стояв міцний частокіл, який обгороджував з трьох боків "Майданчик сто п'ятдесят ярдів завдовжки і сімдесят чотири ярди завширшки. З четвертого боку цієї арени надійним бар'єром був берег. Навколо частоколу здіймався амфітеатр для глядачів, а між ним та ареною чимало місця було відведено для озброєних піших і кінних воїнів, а також для глядачів із нижчих станів. У кінці арени, ближче до міста, стояв ряд високих галерей для короля та його двору — так пишно оздоблених рустуванням, що це місце й донині зберегло назву Золотої, або Позолоченої, Аль-тани.

Волинщики обох загог/ів, що вигравали бойові пісні, змовкли, тільки-но ступили на Луг,— таке було розпорядження магістрату. Два сповнені гідності, хоч уже й літні, воїни, які несли брат-тахи кожен свого клану, дійшли до протилежного кінця арени й постромляли держала в землю, а самі приготувалися спостерігати бій — брати в ньому участь вони не мали права. Волинщики, яким також' не дозволялося брати зброю, поставали кожен біля свого браттаха.

Юрмище городян зустріло обидва загони гучними криками — так звичайно вітають комедіантів або менестрелів, від яких люди сподіваються розваг. Не відповідаючи на ці вигуки, учасники бою рушили до протилежного краю майданчикіа; там були два входи, крізь які бійців мали впустити на арену. Кожен вхід охороняла численна озброєна варта. Королівський стайничий біля одного з них, а лорд верховний констебль біля другого ретельно перевіряли кожного воїна, чи відповідає його спорядження правилам: залізний шолом, коротка кольчуга, дворучний меч і кинджал. Перевірили вони й число воїнів кожного загону, і як же здивувався натовп, коли граф Еррол підніс руку й вигукнув:

— Стійте! Бій починати не можна — в клані Хаттанів не вистачає одного воїна!

— То й що? — заперечив юний граф Крофорд.— Нехай би краще лічили, коли виходили з дому!

Однак королівський стайничий не погодився з верховним констеблем; бій, сказав він, провадити не можна, поки число бійців не буде однакове. У натовпі глядачів пробіг невдоволений гомін — як, мовляв, стільки готувалися, а тепер бою не буде?

З усіх, хто зібрався цього дня на Північному Лузі, тільки двох, певно, й радувала надія, що битву, може, відкладуть: це був ватаг клану Кугілів та м'якосердий король Роберт. Тим часом вожді кланів, кожен у супроводі найближчого свого товариша й порадника, зійшлися на середині арени вирішувати, що діяти, і допомагали їм у цьому граф королівський стайничий, лорд верховний констебль, граф Крофорд і сер Патрік Чартеріс. Вождь клану Хаттанів сам заявив про свою згоду й навіть бажання битися меншим числом воїнів.

— Клан Кугілів,— сказав Торквіл із Діброви,— ніколи не дасть на це своєї згоди. Просто ви добре знаєте, що не переможете нас, і шукаєте собі виправдання. І коли зазнаєте поразки,— а ви розумієте, що так воно й буде,— тоді заявите, буцімто так сталося через нерівне число воїнів, і на це, мовляв, ніхто не зважив. Та я маю пропозицію: Феркогард Дей, ваш утікач, був наймолод-

ший воїн у вас, а Ехін Мак-Аян — наймолодший воїн у нас. Ми виведемо його зі своїх лав і так вирівняємо наші загони.

— Це пропозиція вкрай неслушна й нерівноправна! — вигукнув Тошах Бег, порадник Мак-Гіллі Хаттана.— Для клану життя вождя — однаково що повітря, і ми ніколи не погодимось, аби наш вождь наражався на небезпеку, тоді як ватаг клану Кулігів ЇЇ уникне.

Глибоко стривожений Торквіл розумів, що це заперечення вивести Гектора з загону може зруйнувати весь його план. Він уже гарячково міркував про те, як підтримати свою пропозицію, коли в суперечку втрутився сам Ехін. Не треба забувати, що його легкодухість не мала рис себелюбства й підлості, які можуть штовхнути боязку людину вибрати скоріше ганьбу, ніж небезпеку. Навпаки — духом він був мужній, але вдачу мав полохливу, і цієї хвилини сором ухилитися від бою взяв у ньому гору над страхом оголити меч.

— Я не бажаю чути,— промовив він,— про таке рішення, коли в цей вікопомний день битви мій меч залишиться в піхвах. Нехай я молодий і не часто тримав у руці зброю, та круг мене буде досить хоробрих вояків, яких я візьму собі за приклад, хоч мені з ними й не порівнятися.

Ехін вимовив ці слова з таким захватом, що вони справили глибоке враження на Торквіла, а може, й на самого юного вождя.

"Господи, благослови мого сина! — сказав подумки названий батько.— Я знав, що злі чари розвіються, і всі його вагання де й дінуться, як тільки пролунає бойова волинка й замайорить брат-тах!"

— Послухай, мілорде,— сказав верховний констебль до королівського стайничого.— Бій пора починати. Надходить полудень — лишилося всього півгодини. Нехай вождь Хаттанів за цей час знайде, якщо зможе, заміну своєму втікачеві. А якщо не знайде, хай б'ються так.

— Не заперечую,— сказав королівський стайничий.— Хоч і не знаю, де Мак-Гіллі Хаттан знайде собі бійця. На п'ятдесят миль довкола міста нікого з клану немає.