Тим часом, щоб' не прокинулась яка-небудь давня чвара,— а верна ворожнечі між городянами та їхніми сусідами з гір ніколи не вмирали,— магістрат закликав пертців не підходити ближче, ніж на півмилі, до місць, де зупинилися горяни. З другого боку, учасникам майбутнього бою заборонили наближатися без особливого дозволу до Перта. За дотриманням цього наказу стежили озброєні застави й дозори, і вони так старанно справляли свою службу, що не пустили до міста навіть Саймона Главера, жителя і громадянина Перта,— рукавичник нерозважливо признався, що прибув разом із воїнами Ехіна Мак-Аяна, до того ж, на ньому був тартан у кольорах клану Кугілів. Це й завадило Саймонові навідатись до Генрі Вінда й розповісти про те, що сталося після їхньої розлуки. А якби їхня зустріч відбулася, вона могла б істотно змінити трагічну розв'язку цієї історії.
В суботу вдень у Перті сталася ще одна подія, і вона викликала в городян не менший інтерес, ніж готування до очікуваного бою. До міста прибув граф Дуглас. Він мав з собою невеликий загін — усього лиш тридцять вершників, зате всі вони були високо-родні рицарі й дворяни. Пертці дивилися вслід грізному перові, як стежили б за орлом у хмарах: не знаючи, куди шугце цей гордий птах, вони все ж таки заклопотано проводжали його поглядом, так немовби могли вгадати, що чи кого він визирає з своєї високості. Дуглас неквапом поминув місто і виїхав за Північну браму. Біля домініканського монастиря граф зліз із коня й зажадав побачити герцога Олбані. Дугласа негайно впустили, і Олбані зустрів його ніби й з шанобою та люб'язністю, з-під яких, однак, прозирали настороженість і тривога. Після того, як вони привітали один одного, граф сказав:
— Я привіз вам сумну звістку. Небожа вашої високості, принца шотландського і герцога Ротсейського, більш немає. І, боюся, він став жертвою чиїхось підступних замірів.
— Підступних замірів?! — збентежено повторив герцог.— Але чиїх?.. Хто посмів підняти руку на спадкоємця шотландської корони?
— Не моє діло з'ясовувати, звідки беруться такі чутки,— промовив Дуглас,— але люди кажуть, що орла вбиває стріла з оперенням із його ж таки крила, а дубового стовбура розколює клин із цього самого дерева.
— Графе Дуглас,— відповів герцог Олбані,— я не вмію розгадувати загадок.
— А я не вмію їх загадувати,— промовив бундючний Дуглас.— Ваша високість довідається про подробиці з оцих паперів, їх варто почитати. Я вийду на півгодини до монастирського саду, а потім повернусь до вас.
— Ви не підете зараз до короля, мілорде? — здивувався Олбані.
— Ні,— відповів Дуглас.— Гадаю, ваша високість зі мною погодиться, що нам треба приховати від нашого владаря це тяжке сімейне горе, доки покінчимо з завтрашнім ділом.
— Охоче з вами погоджуюсь,— мовив Олбані.— Якщо король почує про свою втрату, він не зможе прибути на арену, а без нього ті люди, мабуть, відмовляться вийти на бій, і всі наші зусилля виявляться марними. Але прощу вас, мілорде, посидьте тут, поки я прочитаю ці сумні вісті про нещасного Ротсея.
Олбані заходився переглядати папери: одні він тільки пробігав очима, на інших, що їхній зміст був, очевидно, важливіший, затримувався довше. Перегорнувши так за чверть години всі папери, герцог нарешті підвів погляд і поважно промовив:
— Мілорде, у цих вельми сумних документах можна знайти тільки одну втіху: в них немає нічого такого, що могло б розбудити непорозуміння в королівській раді, які недавно пощастило залагодити врочистою угодою між вашою вельможністю та мною. Згідно з цією угодою мого нещасного небожа слід було віддалити від двору доти, доки час навчив би його міркувати розважливіше. Але тепер з волі неба його вже немає серед живих, наші зусилля, таким чином, випереджено, і в них відпала потреба.
— Якщо ваша високість,— відказав граф,— не вбачає в паперах нічого, що могло б порушити між нами злагоду, якої вимагає безпека і спокій Шотландії, то я своїй країні не ворог і не шукатиму приводу для сварки.
— Я зрозумів вас, мілорде Дуглас,— палко підхопив Олбані.— Ви поквапно зробили висновок, ніби я образився на вашу вельможність за те, що ви поспішили вдатися до своїх повноважень королівського намісника і стратили підлих убивць у моєму Фолк-ленді. Повірте мені, мілорде, я, навпаки, дуже вдячний вам за те, що ви самі скарали н,ег}дників,— адже вже від самого їхнього вигляду моє серце не витримало б. Шотландський парламент, безперечно, проведе розслідування цього страшного злочину, і я щасливий, що меч помсти взяв у свої руки чоловік такий значний, як ви. Ми вели переговори, як ваша вельможність, безперечно, добре й пригадує, тільки про те, щоб тимчасово накласти певні обмеження на мого нещасного небожа, сподіваючись, що через рік-два він опам'ятається й візьметься за розум.
— Ви мали, високосте, звичайно, саме такі наміри, як мені тут висловили,— сказав граф.— Це я можу підтвердити з усією певністю.
— В такому разі, благородний графе, нас ніхто не має права •винуватити в тому, що негідники — видно, з помсти за особисту кривду — надали нашому щирому намірові трагічного кінця.
— Парламент вирішить це згідно зі своєю мудрістю,— промовив Дуглас.— Щодо мене, то моє сумління чисте.
— Моє теж мене виправдує,— врочисто проказав герцог.— А тепер, мілорде, давайте подумаємо, кому віддати під опіку малого Джемса 1. Адже тепер він став наступником трону.
— Нехай вирішує король,— кинув Дуглас, якого ця розмова вже починала дратувати.— Я згоден, щоб його утримували будь-де, крім Стірлінга, Дауна й Фолкленда.
На цьому він різко урвав розмову й вийшов з покою.
— Пішов...— буркнув підступний Олбані.— Але йому таки доведеться стати моїм спільником... хоч у душі він смертельний мій ворог! Дарма... Ротсей уже спить вічним сном серед своїх, предків... А згодом аа ним піде й Джемс... І тоді винагородою за мої вусилля буде корона!
РОЗДІЛ XXXIV
Воїни славні виходили биться
Біля церковці — тридцять на тридцять.
Вінтаун
Настав світанок вербної неділі. За давніх часів будь-які бої да страсному тижні християнська церква вважала богохульством і карала за них відлученням. Римська церква, на превелику свою честь, постановила, щоб на Великдень, коли людина очищається від первородного гріха, меч війни стояв у піхвах, а монархи щоб у цей час, званий "божим миром", стримували свій гнів. Однак люта ворожнеча та війни останнім часом між Шотландією та Англією поламали всі ці релігійні настанови. Дуже часто саме в такі найврочистіші дні одна чи друга сторона починала бойові дії, сподіваючись застати супротивника зненацька, не готовим оборонятися. Таким чином "божого миру", порушеного один раз, далі вже ніхто не додержував, і згодом навіть стало досить поширеним звичаєм присвячувати великим церковним святам поєдинки "божого суду", на який і був дужб схожий майбутній бій між кланами Кугілів та Хаттанів.