сам. Дуглас зненацька захопив Далволсі в Хевіку, коли той справляв свої обов'язки, і держав в ув'язненні в Ермітажському замку, поки той помер з голоду в липні 1342 р. Про зерна, що сипалися до нього а комори нагорі, згадує в своїй хроніці Годскрофт (ст. 76). Прим. аёт.
— Скоріше до вежі! — прошепотіла Катаріна приятельниці, коли ті двоє вийшли з садка.— Я придумала була, як утекти звідси самій, але тепер ми скористуємося моїм планом і врятуємо принца. Надвечір до замку навідується молочниця, і коли вона заходить з молоком у комору до ключника, то залишає свій плащ звичайно в передпокої. Візьмеш її плащ, щільніше в нього загорнешся, і сміливо підеш, наче молочниця, повз вартового. Під той час він звичайно вже п'яний. Тебе не гукнуть ні біля брами, ні .на мосту. Тільки тримайся впевнено, і все буде гаразд. А тоді мчи назустріч Чорному Дугласові! Ближче немає нікого, лише він може нам допомогти!
— Як?! — ужахнулася Луїза.— Хіба це не той самий жорстокий лорд, що загрожував покарати мене і зганьбити?
— Повір, про таких, як ти і я, він не пам'ятає й години — байдуже, що обіцяв: добро чи зло. Скажеш йому, що його зять, принц Шотландський, помирає у Фолклендському замку,— зрадники морять його голодом... І він не тільки тебе простить, а й винагородить!
— Винагороди мені не треба! — сказала Луїза.— Винагородою мені буде наша вдача. Та, боюсь, залишатися тут небезпечніше, ніж тікати... А тому дозвольте мені зостатись і годувати нещасного принца, а ви рушайте по допомогу. Якщо вони вб'ють мене раніше, ніж ви повернетесь, візьміть мою бідну лютню і, прошу вас, подбайте про мого маленького Шарло.
— Ні, Луїзо,— відповіла Катаріна,— блукати безпечніше тобі, та й досвіду в тебе більше. Іди... А якщо, повернувшись, не застанеш мене живою,— а це цілком може статися,— передай моєму бідному батькові оцей перстень і пасмо мого волосся. Скажи йому, що Катаріна загинула, рятуючи Брюсову кров... А оце друге пасмо віддай Генрі. Катаріна, скажи йому, думала про нього в свою останню годину. І ще додай: він вважав її надто суворою, коли вона засуджувала кровопролиття, але тепер він бачить — Катаріна чинила так не тому, що дорожила власних^ життям.
Дівчата обнялися й заплакали. До вечора залишалося кілька годин, і весь цей час вони придумували, як краще подавати в'язневі їжу. Нарешті зробили з очеретин, уставивши їх одна в одну, довгу трубочку, щоб подавати нею принцові рідку їжу.
Та ось дзвін на міській церкві у Фолкленді покликав людей до вечерні. На подвір'ї з'явилася з глеками жінка — вона принесла мешканцям замку молоко, а заразом прийшла почути чужі новини й поділитися своїми. Як тільки молочниця зайшла на кухню, Луїза, знову припавши на прощання до Катаріни й присягнувши на вічну вірність, тихенько спустилася з цуциком під пахвою сходами вниз. За хвилю Катаріна, затамувавши дух, побачила, як співачка, вгорнувшись у плащ молочниці, спокійно проминула звідний міст.
— О?! — здивувався вартовий.— Чого це ти так рано сьогодні вертаєшся, Бріджет? Невесело в замку, еге, пташко моя?.. Та вже ж, сумно, коли в домі хвороба!
— Та забула свої розрахункові палички,— відказала спритна француженка.— Я ще вернуся, тільки вершки зберу.
Зробивши гак навколо міста Фолкленда, вона подалася по стежці, що вела через мисливські угіддя. Пертська Красуня з полегкістю зітхнула й подякувала долі, коли постать Луїзи розтанула вдалині. Катаріні довелося пережити ще одну тривожну годину до того, як у замку виявили втечу. Сталося це тоді, коли молочниця, згаявши цілу годину на справи, що їх можна було залагодити за десять хвилин, зібралася йти додому й не знайшла свого сірого вовняного плаща. Поки його шукали, на ноги підняли весь замок. Зрештою жінки на кухні згадали про співачку й висловили припущення, що дівка, мовляв, може поміняти свій старий плащик на чужий новий. А вартовий, коли його суворо допитали, заявив, ніби бачив, як молочниця виходила з замку — відразу після того, як подзвонили до вечерні. Однак молочниця рішуче це заперечила, і тоді вартовий змушений був визнати, що то, либонь, сам диявол пройшов повз нього, інакше, мовляв, не скажеш.
Та коли, зрештою, з'ясувалося, що й співачки ніде нема, люди одразу все зрозуміли. Дворецький пішов сповістити сера Джона Раморні та Двайнінга, які тепер були нерозлучні, що одна з двох їхніх полонянок зникла. Злодія кожна дрібниця насторожує. Обидва похмуро перезирнулися і негайно рушили до убогої кімнатки Катаріни. Вони хотіли застати дівчину зненацька й дізнатися від неї про втечу Луїзи.
— Де твоя приятелька, дівчино? — суворо, аж погрозливо запитав Раморні.
— У мене тут приятельок немає,— відповіла Катаріна.
— Годі жартувати! — гримнув рицар.— Я кажу про співачку, що всі ці дні жила з тобою тут, в оцій кімнаті.
— Мені сказали, що вона пішла,— промовила Катаріна.— Нібито з годину тому.
— А куди? — підпрягся Двайнінг.
— Звідки мені знати,— відказала Катаріна,— куди забагнеться піти мандрівній співачці? їй, звісно, наскучило жити само-тною, це ж бо зовсім не те, що бенкети й танці, до яких вона звикла. Таке вже в неї ремесло... Захотіла й пішла. Дивно тільки, що вона пробула тут так довго.
— І це все,— гримнув Раморні,— що ти можеш нам сказати?
— Це все, що я можу вам сказати, сер Джон,— відповіла Катаріна.— І якщо навіть сам герцог Ротсейський прийде мене допитувати, я однаково більш нічого не зможу додати.
— Навряд чи вам загрожує небезпека, що принц знову вшанує вас честю ще раз побалакати з вами особисто,— промовив Раморні,— навіть якщо Шотландію мине скорбота через сумний наслідок його хвороби.
— Хіба герцог Ротсейський так тяжко хворий? — запитала Катаріна.
— Йому не може допомогти ніхто, крім самого неба,— відповів Раморні і звів очі вго]зу.
— Тоді покладімо всі* сподівання на небо,— зітхнула Катаріна,— коли люди допомогти йому безсилі!
— Амінь! — вельми набожно мовив Раморні, а Двайнінг надав своєму обличчю скорботного виразу, хоч видно було, як вале-ко йому гамувати в собі глухий, однак сповнений тріумфу сміх, що його незмінно викликали в аптекаря релігійні почуття людей.
— І це люди!.. Живі люди, а не дияволи з пеклаї Вони волають до небес, а самі по краплі п'ють гарячу кров свого нещасного господаря! — шепотіла Катаріна, коли обидва її спантеличені інквізитори пішли.— Чому ж поснули громи?.. Та скоро вони вдарять, і тоді... О, нехай вони принесуть не тільки кару, а й порятунок!