— Розказуй далі!..— зажадав Ехін.— Що було потім?
— Надів я сякий-такий обладунок, який мав,— провадив Саймон,— підійшов до матері взяти благословення,.— а вона в мене була духом шляхетна,— і мати розповіла мені, як захищав мій батько честь нашого славного міста. Це мене покріпило, і я відчув себе, ще сміливіше, коли опинився в одній лаві з ремісниками інших цехів,— усі з луками в руках, бо, сам знаєш, пертці найкраще стріляють з лука. Отож підійшлц ми до мурів, а серед нас замішалося кілька рицарів та зброєносців у добрих обладун-ках; на вигляд вони були досить хоробрі,— видко, покладалися на свою крицю,— й сказали нам, аби нас підбадьорити, нібито зарубають своїми мечами та сокирами будь-кого, хто спробує покинути своє місце. Мене самого ласкаво запевнид у цьому сам старий Шибеник із Кінфонса, як його прозивали,— тодішній наш провост, батько шановного сера Патріка Чартеріса. Він був онук Червоного Розбійника, Тома з Лонгевілля, і саме той чоловік, що додержав би свого слова. Провост звернувся до мене окремо, бо після тривожної ночі я, либонь, зблід так, як ніколи; до того ж, тоді я ще був майже хлопчисько.
— І що? Його слова додали вам страху чи твердості? — запитав Ехін, який слухав старого дуже уважно.
— Твердості,— відповів Саймон.— Бо, я гадаю, ніщо не примусить чоловіка так відважно піти назустріч небезпеці, яка загрожує йому здалеку, як усвідомлення іншої небезпеки, зовсім ,близькоїі яка підштовхує його ззаду... Отож виліз4 я на мур досить хоробро, і мене поставили разом з іншими на дозорну вежу, бо я нібито непогано стріляв з лука. Та мене морозом сипнуло поза спиною, коли я побачив, як англійці в повному бойовому порядку пішли на приступ трьома могутніми колонами — попереду лучники, позаду важкоозброєні кіннотники. Вони сунули просто на нас, і декого з городян уже поривало бажання вистрелити. Але стріляти нам суворо заборонили, і ми мусили стояти нишком, сховавшись як можна краще за шпилями. Коли південці розсипалися в довгі шеренги, кожен потрапляючи, як за помахом чарівної палички, на своє місце, й наготувалися затулитись павіза-ми — себто отакецькими, на весь людський зріст щитами, що їх кожен ставив перед собою, у мене знов якось дивно пересохло в горлянці, і забаглося піти додому ковтнути чарочку чогось міцненького. Та, глянувши вбік, я побачив шановного Шибеника з Кінфонса, що саме напинав тятиву величезного свого лука. І я подумав: "Шкода буде, якщо він витратить стрілу на щирого шотландця, коли попереду стільки англійців". Отож лишився я стояти там, де стояв,— у вигідненькому куточку між двома шпилями. Тим часом англійці посунулися вперед і понапинали тятиви,— не до грудей, як напинають ваші воїни-горяни, а до вуха,— і не встигли ми звернутися до святого Андрія, як у нас полетіла ціла хмара стріл із роздвоєним оперенням. Коли англійці підняли свої луки, я заплющив очі, та коли стріли зацокотіли в бруствер, я, мабуть, аж здригнувся. Поглянув я довкола й бачу — нікого не поранено, крім Джона Скволліта міського оповісника; довжелезна, на цілий ярд здвдовжки стріла попала йому в щелепу. Тут я набрався духу й, коли до мене дійшла черга, вистрелив доброхіть і несхибно. Маленький чоловічок, у якого я цілився,— він саме визирнув із-за свого щита,— упав з моєю стрілою в плечі. "Добра робота, Саймоне!" — гукнув провост. А я, хоч був тоді тільки учнем, закричав: "За місто святого Іоанна, братове майстри!" І, повіриш, до кінця бою,— а завершився він тим, що ворог відступив,— я вже спокійно напинав лук і пускав стріли, так ніби стріляв не людям, у груди, а в мішень. Отоді я й зажив собі сякої-такої слави й опісля завжди думав, що як дійде до діла (бо сам я на рожен ніколи не полізу), то цю славу я вже не втрачу... Оце й усе, що я можу розказати про свій бойовий досвід. Бувало, загрожували мені й інші небезпеки, та я маю голову на в'язах і всіляко намагався їх уникати. А #оли це мені не вдавалось, то я дивився небезпеці в очі як чоловік порядний. У Шотландії треба держати голову високо, а то не виживеш.
— Я зрозумів твою розповідь,— промовив Ехін,— але мені навряд чи пощастить пояснити все так, аби й ти мене зрозумів. Ти ж бо знаєш, з якого народу я вийшов і що батьком у мене був той, кого вчора ми поховали... Так, на щастя, мій батько вже в могилі й ніколи не дізнається про те, що зараз почуєш ти! Гляди, Саймоне... Вогник у моєму ліхтарі вже ледве блимає, йому лишилося горіти кілька хвилин... Та поки він не погас, я мушу тобі розповісти свою жахливу історію...-Батьку, я... я БОЯГУЗ! Ось це слово й вилетіло, і таємницею моєї ганьби тепер володіє ще одна людина!
Промовивши так, юнак ураз осів, наче зомлівши від мук цього фатального зізнання. Главер, охоплений співчуттям і страхом, заходився приводити його до пам'яті, й Ехін таки отямився, однак самовладання до нього не повернулось. Він затулив обличчя долонями^ і рясні, гіркі сльози покотилися по його щоках.
Від англ. " squalb — кричати, горлати;
— Ради пречистої діви, схаменися!—вказав старий.— Схаменися й візьми те гидке слово назад! Я знаю тебе краще, ніж. ти себе... Ти не боягуз! Ні, ти тільки дуже молодий і недосвідчений, авжеж, у тебе надто буйна уява, тому ти й не можеш порівнятися непохитною мужністю з сивим чоловіком. Якби мені сказав таке про тебе хтось інший, Конахаре, я б назвав його брехуном... Ні, ти не боягузі Я сам бачив, як у; тобі спалахували іскри відваги, досить було тебе хоч трохи роздратувати.
— То були іскри гордощів і гніву! — зітхнув нещасний юнак.— Чи ти хоч раз бачив, щоб їх підтримувала рішучість і твердість? Іскри, про які ти кажеш, падають на моє полохливе серце, мов на крижину, що її ніхто не запалить вогнем... Ображені гордощі будять у мені щораз гнів, але наступну мить моя легкодухість спонукає мене тікати.
— Ти просто не звик до небезпек,— промовив Саймон.— Тільки видираючись на мури, юнаки вчаться долати кручі над прірвою. Почни з невеликих боїв,— щодня вправляйся володіти зброєю в поєдинках зі своїми людьми.
— Скільки ж часу в мене лишилося?! — вигукнув юний вождь і здригнувся, ніби в його уяві спливло щось огидне.— Скільки днів зосталося до тої години, до вербної неділі? Що мене тоді чекає?.. Обгороджена арена бою, що з неї ніхто вже не вийде, мов ото нещасний ведмідь, прикутий ланцюгом до стовпа. Шістдесят живих воїнів, найкращих і найвідважніших (крім одного-єдино-го), яких тільки коли-небудь могла послати Гірська Країна! І кожен горить бажанням пролити кров супротивника, а король зі своїми вельможами й тисячі горлодерів довкола — усі ждуть, мов у театрі, ще й розпалюють диявольську лють бійців! Дзвенять мечі, ллється кров — усе сильніше, все невситиміше, все багряніша... Воїни наскакують один на одного, немов божевільні... Шматують один одного, ніби дикі звірі... Покалічених затоптують на смерть їхні ж таки товариші! Крові и меншає, слабішають руки... Але ніяких переговорів, ніякого відпочинку чи перемир'я, поки ще живий хоч один із цих понівечених і приречених людей! Тут уже не сховаєшся за шпилем на мурі, в руках у тебе не лук і не спис,— тільки бій врукопаш і доти, доки вже годі звести руку, щоб провадити цю жахливу суперечку далі!.. Коли; бойовище таке жахливе в уяві, то яке ж воно, по-твоєму, насправді?