Не варто затримуватись, описуючи, яка це була важка й небезпечна подорож. Шлях пролягав серед гір та пустельних місць, то збігаючи на кручі, то спускаючись у непрохідні болота, і його часто перетинали бурхливі потоки й навіть річки. Але на всі ці небезпеки Саймон Главер наражався й раніше; задля чесного зиску, отож не лякали і не спиняли вони рукавичника й тепер, коли на карту було поставлено його волю, а може, й саме життя.
Когось іншого небезпека, що загрожувала з боку нецивілізова-них і войовничих жителів цього дикога краю, злякала б, мабуть, не менше, ніж самі злигодні подорожі. Однак Главер добре знав звичаї та мову горян, і це також додавало йому впевненості. Той,
1 Себто "Великий Кіт" (прим. авт.). ? Не нам вирішувати (лат.).
3 їхні володіння, звичайно звані за ім'ям вождя Мак-Кеїв країною лорда Ріея, недавно перейшли до вельможного роду Стаффорд-Сатерлендів (прим, авт.).
хто розраховує на гостинність най дикішого гєла, ніколи не буде розчарований; і горянин, що за інших обставин спровадив би чоловіка на той світ заради срібного ґудзика від його плаща, зостанеться сам голодний, а нагодує й гостинно прийме в своїй хижі подорожнього. Мандруючи по Гірській Країні, треба не забувати одного: здавайся якомога довірливішим і беззахиснішим. Додержуючись цього правила, Саймон Главер подорожував без зброї і нібито зовсім не дбав про свою безпеку. Подбав він і про те, щоб у його одежі не впадало в очі нічого такого, що могло б збудити жадібність. Розважливий городянин завжди пам'ятав іще одне правило: слід уникати товариства з випадковими супутниками і обмежуватись тільки звичайною відповіддю на люб'язне привітання, з яким рідко який горянин не звернеться до мандрівця. Та не часто випадало рукавичникові чути в дорозі навіть такі короткі привітання. Цей завжди глухий край тепер, здавалося, люди й геть покинули. Навіть у вузьких долинах понад річечками, де Саймо-нові доводилось проїздити, оселі стояли покинуті, а їхні мешканці подалися в ліси та гори. Причину неважко було зрозуміти: чвари, від яких постійно страждав цей нещасний край, мали ось-ось спалахнути знов і принести нові грабунки та спустошення.
Така пустка вже починала тривожити Главера. Кінфонс лишився далеко позаду, вдень Саймон спинився й дав коневі відпочити, і тепер старого вже турбувала думка про те, де він ночуватиме. Саймон мав намір заїхати до свого давнього знайомого, Ніела, прозваного "Бушаллохом" (тобто "Волопасом"), бо він наглядав за незліченними чередами та омарами ватага Кугілів і тому поселився на березі Тею, неподалік від того місця, де річка витікала з озера із такою самою назвою. Від цього давнього свого приятеля, в якого Саймон часто гостював і здавна купляв шкури та хутра, Главер сподівався довідатися, що діється тепер у краю, чого тут ждуть — війни чи миру, і що Ніел порадить зробити для його, Саймонової, безпеки в горах. Сам король Роберт, нагадаємо читачеві, тільки за день до втечі рукавичника з Перта дізнався про домовленість уникнути великого числа жертв усобиці між кланами і вирішити її боєм між малими загонами; отже, новина ця ще не встигла поширитись у горах.
"Якщо Ніел покинув, як і всі вони, свою оселю, я пропав,— думав Саймон.— Я ж бо не тільки сподіваюся від нього доброї поради, а й хочу, щоб він побалакав про мене з Гілкрістом Мак-Аяном. Та й не тільки це. Що я тоді вечерятиму і де ночуватиму?"
Отак розмірковуючи, Главер виїхав на вершину положистого зеленого пагорба, і його очам відкрилася велична картина Лох-Тею. Озеро лежало внизу,— широченна плита відмитого срібла, вправленого, немов коштовне дзеркало, у раму з темних, порослих вересом крутосхилів та ще не вбраних у листя дубових гаїв.
, Звичайно байдужий до красот природи, тепер Саймон Главер і поготів нічого не помічав. З усього цього чудового краєвиду його увагу привернув тільки Звій — край заплави, де річка Тей, вихопившись повноводим потоком із рідного озера й зробивши коліно на мальовничій долині, що розляглася на милю завширшки, пускається в мандри на південний схід, немов завойовник підкоряти й заразом збагачувати далекі окраїни. В цьому затишному й чарівному куточку між озером, горою та річкою потім виріс феодальний замок Балл ох а в наші дні його замінив прекрасний палац графів Бредолбанів.
Та Кембли, хоч і досягли в Аргайлшірі великої могутності, ще не проникли тоді так далеко на схід, аж до Лох-Тею, і його береги,— чи то як спадкові, чи то як захоплені володіння,— належали в той час Кугілам, що випасали найкращі свої череди й отари на приозерних оболонях. Ось чому в цій долині, серед густих заростів дубняка, ліщини, горобини та модрини й жив Ніел Бу-шаллох, місцевий Евмей 2.1 над дахом його невеличкої хижі весело курів гостинний вогонь — на превелику втіху старого Главера, якому інакше довелося б заночувати під голим небом, а це його аж ніяк не приваблювало.
Під'їхавши до дверей хижі, рукавичник дав про себе знати спер* шу свистом, а потім окриком. Завалували гончаки та вівчарки, й нарешті вийшов і сам господар. Вигляд він мав стурбований; здавалося, Ніела здивувала поява тут Главера, хоч пастух намагався приховати свою тривогу й подив: у цих краях не було нічого непоштивішого, ніж коли господар дому міною чи жестом дасть гостеві привід подумати, ніби його поява неприємна чи на-! віть несподівана. Саймокового коня відвели до стайні, де він насилу помістився, а самого рукавичника запросили в дім. Тут перед подорожнім за місцевим звичаєм поставили, поки приготують кращу вечерю, хліб та сир. Саймон знав цей звичай і спочатку вдавав, мовби не помічає смутних облич Бушаллоха та його домашніх, доки задля годиться скуштував усього того, що стояло на столі. Нарешті він зайшов здалеку, спитавши, які новини чути в краю.
— Новини погані, дуже погані,— відповів пастух.— Немає більше нашого батька.
— Як?! — вигукнув Саймон, дуже стривожений.— Помер ватаг клану Кугілів?
— Ватаг клану Кугілів не вмирає ніколи,— відповів Бушал-лох,— але Гілкріст Мак-Аян учора помер, і ватагом тепер став його син, Ехін Мак-Аян.
1 "Ба л лох" по-гельському означав "місце зитоку річки з озера" (прим. авт.).