Все залежало від того, чи здружаться дівчатка між собою. Крапка старалась. їй особливо подобалось слово "кузина", а саме так просила називати її Іра. "Я,— сказала вона Крапці,— не сестра твоя, а кузина". Іра жила в баби Лисючки, і Крапка теж намагалась бути доброю онукою, прибігала до бабусі і допомагала їй наввипередки з Ірою.
Та коли Риска пішла, бажання похизуватись перед кузиною у Крапки вивітрилось. Тривожні передчуття не полишали її до самого вечора.
# ❖
У невеличкій білій кімнаті все сяє чистотою. Мати лаштувала вечерю. Круглий, накритий скатертиною стіл сьогодні не вабив Крапку. Подорож до старого млина позбавила її спокою і апетиту, хоч і того-й іншого вона завше мала аж чи іге занадто.
Чим ближче надходив призначений час, тим більш дратувала її Риска з своїми шаленими фантазіями.. Вона схаменулась, що чекає, наче от-от увійде Риска і скаже: "Я пожартувала". І все стане таким звичним та затишним! Хай хлопці тиняються собі по млинах чи островах, а вони з Ірою посидять, побалакають-про щось цікаве-цікаве...
Плин Крапчиних марень порушив Тітус, хрумкнувши чимось під столом. Роман вже встиг йому підкинути ласого шматочка.
Ти що робиш? — засичала вона на брата.— Гоїіюіжу мамі!
І потім ніколи не будеш скаржитись, що тебе .іачіпиіоі і,? І я за тебе не заступатимусь? —тихо спити і'оман.
я тоді скажу, що...— Крапка помовчала,— щ"" ни ідете на острів за скарбами. Роман спокійно глянув на сестру.
— То й що? Хіба не можна?
Можна. Тільки чомусь не хочете, щоб хтось знав про це? — Крапка так заспішила, що й сама не була певна, чи всі потрібні слова вимовила, чи розгубила по дорозі.
Мати вчула шепіт:
— Чого вам? Що ви там не поділили?— збентежено зиркнула на дітей.
— А це ми розгадуємо, чому нашу Ларису назвали Крапкою,— каже Роман.
Мати всміхнулась і погладила доньчине волосся.
— Бо вона у нас кругленька, як крапочка.
— Ні, мамо,— серйозно говорить Роман,— тому, що вона у нас грамотна дівчинка, і де треба, не забуває ставити крапку.
І багатозначно дивиться на сестру. Крапка ще ие збагнула, до чого ті Романові слова, але про всяк випадок помовчала.
* * *
Вечір. Мов солодка втома, огортає він прозорим туманом тіло землі — пахуче, напоєне сонцем. Заглядає в кожну хату, садовить вечеряти, вкладає спати, ласкаво торкається людських натомлених рук. Вечірнє повітря легко входить в груди, робить тіло невагомим. Влягається дзвінка тиша, мов напнута струна. Торкни — і звук довго і тихо бринить у повітрі. На все село чути голоси — влітку пізно вертаються з поля. А зрине пісня — сягає самого неба.
Імла гусне, і, наче ясні очі, спалахують вечірні зорі, і місяць сумовито дивиться на милу землю, яку не судилося бачити йому в буянні денних барв. Десь плюскотять хвилі об кручу, а в срібному сяйві темно і таємниче бовваніє такий загадковий острів.
Холодна роса густо всипала широкий, гладенький, мов розстелене рядно, сінокіс. Над ним стримів на пагорку старий забутий млин, якого піхто ие чіпав, бо, мабуть, він нікому не стояв на дорозі, нікому не завадив. Якимось дивом зая^ерливе полум'я війни чи блискавки поминуло його висхлі дерев'яні ребра, помилувала його дошки та обаполи навіть беручка хазяйновитість декотрих вигадців.
Роман, який з'явився першим на умовлене місце, одкачав на мокрі ноги холоші, присів біля крила. Він нікому б не зізнався, що вночі всередину вітряка одному залізти боязко. Старий млин, наче дідуган, чітким силуетом горбився на тлі темного неба. І тільки холодними мертвими цятками мерехтіли світлячки в його трухлявих стінах.
Поволі якась непевна тривога заповзала холодком у груди.
Роман раптом забув, навіщо сидить тут. Наче ожив старий млин: щось у ньому шаруділо, потріскувало, кректало...
— Хто тут? — якомога твердіше і рішуче спитав Роман.
Вітер гойднув крило, і воно ледь черкнуло високу траву. Роман зціпив зуби, щоб не схопитись і не бігти, бігти...
Він повільно встав і ще ближче підійшов до млина. Щось скубнуло його за рукав. Роман рвучко обернувся і збив з ніг того, хто стояв позаду.
— Здурів, чи що? Набридли твої самби,— сидячи на землі, голосом Василя образилася темна постать.
— Так... слизько,— поволі відповів Роман.
— Тобі слизько, а я падаю,— продовжував бубоніти Василь.— Я щойно бачив твою Крапку. Мов паві-жена гналась кудись по селу.
— А твоя Риска?
— Не бачив.
Надійшов Мікрон і тремтячий від свіяхості чи остраху Стьопа.
Хлопці вмостилися на невеличкому пагорку перед вітряком, де колись, мабуть, стояли сходи млина. Всілися в коло, і Василь розтлумачив друзям, що необачно було б відмовитися від такої принадної штуки, як збирання лікарських трав. Людям від цього користь — раз, на форму футбольну для шкільної команди заробимо — два, а три, й чотири, і сто — поїдемо на острів. А головне — ніхто не боронитиме.
— А на острові ми спробуємо жити на кшталт низового товариства,— продовжував його думку Роман.— І от що, друзі, була чутка серед партизан, що на Гілеї заховані документи загону!
— О-о-о! — простогнав Стьопа.— То козаки, то партизани... так...
— Отак! — перебив Роман.— Гілея — острів загадковий. Були колись там козаки, а у війну базувалися партизани. А коли попали у скруту, в потайному місці заховали документи загону. Ті, хто знав це місце, загинули, а з живими залишився тільки поголос...
— Що ж! Пошукаємо! — схвильовано сказав Василько.
— Ні,— злякано заспішив Степан,— я не можу... Мені не можна довіряти, я все забуваю...
— Не хитруй. Записуватимеш, коли пам'ять дірява,— розсердився Роман.— А якщо ти, Васько, підколюєш, оберемо тебе.
— Я вже знаю — сірники забуду,— намагався ще врятуватись Стьопа.
Роман мовчки дістав з кишені хусточку, розгорнув, і хлопці побачили плескатий шмат заліза, закруглений з двох боків, рожевий з голубими жилками камінець і кусень білого крамничного шнура, розпущеного і підпаленого з кінців. Хлопці стежили за ним, наче за цирковим штукарем, котрий витягає з порожнього капелюха свіжі яйця і обіцяє дістати ще й курку. Роман притулив шнура до камінця, сильно вдарив залізячкою по його гострому ребрі, і цілий сніп іскор сипонув мало не в обличчя Стьопі, бо той аж перехилився вперед. Раз, другий дзенькнув об камінець — і шнур закурівся. Роман помахав шнуром, роздмухав.