Перстень

Сторінка 15 з 21

Врублевська Валерія

На ранок люди завиділи пожежу. Горіло Котєн-кове дворище. Мерехтіли на вітрові іскри, сумно погойдувався чуб на голові посадженого на палю старого козака. Стояли селяни і мовчали. А полковник, як ґедзь, крутився на баскому коні і верещав:

— Якщо до вечора не скажете, де сховали скарби запорожці, всі будете на палях!

Зненацька зацокотіли копита, піхто ойкнути не встиг, як голова ляха скотилася, мов гарбуз.

Кинулись люди на жовнірів як хто стояв — голіруч. Жодного не випустили. Такої сили той козак їм дав. Щез у них страх.

Відтоді впродовж усіх віків ніколи вигадці не були покірними підданими. Рідко зодягались вони в козацькі жупани. Тільки панство завжди називало село козацьким, покозачеиим. Бо й справді ставали сумирні гречкосії грізною силою. З Наливайком, з Остря-иицею, а потім з батьком Хмелем давали доброго джо-су папам. На цьому острові святили ножі гайдамацькі і приставали до Ґонти з Залізняком, поки царицині війська не оточили Вигадку. Сплюндрували солдати село, вдень випалили. Пов'язали, хто лишився, і з жінками та малечею — на Сибір. А поверталися й звідти. Як не самі, так їх діти, онуки ще довго приїздили з Сибіру. Не могли без Вигадки.

Всього було. Кріпацтво, навали чужинецькі, скільки разів з голоду пухли, а живе те козацтво в наших людях. Кров, кажуть, така. І вояки знамениті з вигадці в походплп, і співаки, і люди розуму великого.

— Дідусю,— торкнувсь його Роман,— ми ж про це й пишемо історію. Хто й коли знаменитий був з Вигадки.

— Л вже й писано про це. Був у мене небіж. До війни. Як оце ви, чи годів па два старший. Німці замордували. Лишився зошит його. Заходьте якось, дам для вашої історії.

Старий задивився на жарини, що поволі стухали, Екривалися шкаралущею попелу.

— Ну, годі. Вкладайтеся, а я ще трохи покуняю біля тепла. А вдосвіта попливу.

* * *

Спить Риска в окремому наметі, котрий звільнили для неї хлопці. Вона лежить горілиць і уважно дивиться в одхилений отвір. Все помічає. Все для неї дивне і значуще. І ця перша піч па острові здається їй таємничою і надзвичайною. Всі поснули, ледь жевріє вогнище, а біля нього сидить вартовий і щось стругає. Риска бачить його темну постать, пласку, ніби вирізану з чорного паперу на тлі темно-синього неба і багряного вугілля. Десь поруч несамовито кумкають жаби. Дивно, але під такий акомпанемент — квакання, булькання ще більше хочеться заснути.

Риска нарешті відчуває, що втома стає приємною. І вже як щось далеке і давнє спливають шматки видінь: човен тоне... рукам несила... зеленкувата глибінь перед очима... голова Романа... його міцна рука вихоплює її з водп і опускає в човен.

Тепер зовсім не страшно. Тепло і затишно.

Риска заплющує очі. І над нею знову спокійно пропливають розкуйовджені хмари, і сонце в напівзаплющених віях розбивається на тисячі стрілочок, і все це разом з нею плине на пружних дніпрових мнтлях. До цього долучається шерхіт листя, і їй здасться, що вона слухає музику, яка звучить вічио в рості лісів, у шумі ріки, в подиху вітер ця. Паче чиясь рука ніжно-піжно перебирає струни чарівної арфи. Ніби вона доторкнулась до якогось дивного, чарівного безмежжя, і її маленьке серце лине в цьому безмежжі, розтає, вливається часткою у щось велике і прекрасне.

Над наметом, навколо нього тривожно і сумно, як буває тільки вночі, шумлять дерева. Місяць кумедно нахилив свого верхнього рога, недалеко хлюпочуть, мов дрібна рибка, хвилі.

— Острів Гілея,— ледь чутно шепоче Риска і прислухається до звуків назви.

— Гі-ле-я... Лі-ле-я... Гілея.

Вони заколисують дівчинку, а вона слухає давню казку. Може, ту, що чула від Крапчиної бабусі, а може, від мами, а може, знає ту казку тільки сама вона, Риска. Вона бачить, як чарівна Гілея плаче срібними сльозами і простягає руки до нареченого, благає.

Летючий Козак журно дивиться на неї і зникає. Гілея вертає до свого чарівного палацу. І коли вороги оточують її схованку, вона не плаче і не боїться, а кидається з найвищої башти в Дніпро. Горить підпалений острів, і довго на ньому даремно шукає свою кохану тужний Летючий Козак.

Рисці стискається од жалю серце, вона схлипує, і сльози скочуються з-під стулених вій. А лагідний голос рівно веде далі про те, як нічого не знайшов Летючий Козак на згарищі. Самі обгорілі стовбури стриміли, мов згаслі свічки, і він навіки покидає острів, де загинула його кохана. Коли холодні роси впали па руїну, він спустився на своєму білому, легкому коні вниз до протоки. І вода розступилась, танула перед ним, аж доки не зникла вся з протоки.

Відтоді ніхто його не бачив і не знав нічого достеменно. Одні казали, ніби загинув, інші вірили, буцім живе на острові.

Піщана постіль острова заколисувала дівчинку, гойдалася над нею його зелена чуприна, і лагідно-лагідно лився чарівний голос.

* * *

Ніч оповила острів, сховала все від людського ока. Було неспокійно. Розбурхався вітер — чи не на завтрашню негоду? Хоч небо сяяло тремтливими зірками, не кошлатилося хмарами.

В наметі затишно і тепло. Але Мікронові не спиться. Може, збентежили його звуки — кінець шворки від незашнурованого отвору намету віявся по вітру і раз у раз ляпав по туго напнутому брезенту. Хлопець не витримав і вистромив голову в непривітний морок, мить завагався, але змусив себе вилізти з намету.

Порив вітру враз охолодив тіло, зашелестів далі високою травою та кущами. Мікрон здригнувся, застебнув куртку, подививсь навкруги. Погляд привернула жевріюча цяточка — десь під попелом лишалась жарина, і вітер роздмухував її, а вона блимала, наче світляк. Хлопець зразу так і подумав, що то фосфорує жучок, та нараз збагнув — на тому місці їхнє вогнище.

Обережно намацуючи босими ногами зручне місце, він ступив кілька кроків до вогнища, присів навпочіпки і заходився роздушувати жарину патичком та загортати її глибше в попіл. Підводячись, він ненароком зиркнув у бік діброви, що виднілася краєчком од підніжжя горба, і відчув, наче хтось сипнув йому за комір жменю снігу. На чорному тлі неба чітко вимальовувалась постать вершника. Чи то й справді, чи привиділось Мікрону, кінь мав довгу гриву, її розвівав набік вітер. Це єдине, що відбилося в пам'яті хлопця. Вершника він не розгледів, бо все це тривало лише якусь мить, потім кінь крутнувся на місці і щез, наче сплив.