Ми по-справжньому нудьгували в ці дні. Був би у мене рідний брат, я і його не ждала б так нетерпляче, як ждала, коли повернеться Дюйшен. Потайки, щоб не помітила тітка, я раз у раз вибігала на задвірок і подовгу дивилася в степ на дорогу: коли ж з'явиться вчитель з торбиною за спиною, коли я" я побачу його усмішку, яка так зігріває серце, коли' ж почую його слова, що приносять нам знання.
Серед учнів Дюйшена я була найстаршою. Можливо, через те я і вчилася краще за інших, хоч мені здається, не тільки через те. Кожне вчителеве слово, кожна літера, яку показував він,— все для мене було святе. І не було для мене нічого важливішого на світі, ніж осягнути те, чого навчав Дюйшен. Я берегла зошит, який він дав мені, і тому виводила літери вістрям серпа на землі, писала вуглиною на дувалах, прутиком на снігу і на дорожній пилюзі. І не було для мене на світі нікого вченішого й розумнішого за Дюйшена.
Йшлося до зими.
До перших снігів ми ходили в школу вбрід через кам'янисту річку, що шуміла під бугром. А потім ходити стало не під силу — крижана вода обпікала ноги. Найбільше страждали малюки, у них навіть сльози наверталися на очі. І тоді Дюйшен почав на руках переносити їх через річку. Він садовив одного на спину, другого брав на руки і так по черзі переправляв усіх учнів.
Зараз, коли я згадую про це, мені просто не віриться, що саме так усе й було. Але тоді чи то через неуцтво своє, чи з недоумства люди глузували з Дюйшена. Особливо багатії, що зимували в горах і приїжджали сюди тільки до млина. Скільки разів,, порівнявшись з нами коло броду, вирячували вони на Дюйшена очі, проїжджаючи мимо в своїх червоних лисячих малахаях і в багатих шубах з овечої шкури, на ситих диких конях. Хтось із них, пирскаючи зо сміху, підштовхував сусіда:
— А диви-но, одного таскає на спині, другого на руках! І тоді другий, підстьобуючи хропучого коня, додавав:
— Ех, щоб я провалився крізь землю, не знав раніше, от кого треба було взяти за другу жінку!
І, обдаючи нас бризками й грязюкою з-під копит, вони з реготом мчали далі.
Як хотілося мені тоді наздогнати цих тупоголових людей, схопити їхніх коней за, вуздечка і крикнути в їхні глумливі пики: "Не смійте казати отаке про нашого вчителя! Ви дурні, погані люди!"
Та хто б послухав сумирного дівчиська? І мені лишалося тільки ковтати пекучі сльози від такої кривди. А Дюйшен начебто й не помічав образ, мовби нічого такого й не чув. Вигадає, бувало, якусь жартівливу примовку і заставить нас сміятися, забувши про все.
Скільки не намагався Дюйшен, не вдавалося йому дістати лісу, щоб побудувати місток через річку. Якось, повертаючись із школи і переправивши малюків, ми залишилися з Дюйшеном на березі. Вирішили спорудити з каміння та дерну переуступки, щоб більше не мочити ніг.
Правду кажучи, коли б люди нашого аїлу зібралися та гуртом перекинули через потік дві-три колоди, дивись — і місток для школярів був би готовий. Та в тім-то й річ, що тоді люди через темряву свою ще не надавали значення навчанню, а Дюйшена вважали в ліпшому разі за дивака, який знічев'я возиться З дітлахами. Охота тобі — навчай, а ні — порозганяй усіх по домівках. Самі вони їздили верхи, і переправи не потрібні були їм. А все-таки слід би було, звісно, нашому народові хоч трохи подумати: заради чого цей молодий хлопчина, нічим не гірший і не дурніший за інших, заради чого він, терплячи труднощі й нестат-ки, зносячи глузування та образи, навчає їхніх дітей, та ще з такою надзвичайною впертістю, з такою нелюдською наполегливістю?
Того дня, коли ми клали каміння через потік, на землі вже лежав сніг і вода була така холодна, що аж дух перехоплювало. Не уявляю собі, як терпів Дюйшен, він же працював босий без перепочинку. Я ледве ступала по дну, що, здавалося, було всипане пекучими жаринками. І от на середині річки судорога в литках раптом скорчила мене в три погибелі. Я не могла ні скрикнути, ні розігнутись і почала поволі падати у воду. Дюйшен покинув камінь, підскочив до мене, підхопив на руки, вибіг зі мною на берег і посадив мене на свою шинель. Він то розтирав мої сині, закляклі ноги, то стискав у долонях мої застиглі руки, то підносив їх до рота і грів, дихаючи на них.
— Не треба, Алтинай, посидь тут, нагрійся,— примовляв Дюйшен.— Я й сам управлюся...
Коли нарешті перехід був готовий, Дюйшен, натягаючи чоботи, глянув на мене, наїжену й змерзлу, і усміхнувся:
— Ну як, помічнице, нагрілася? Накинь на себе шинель, отак! — І, помовчавши, спитав: — Це ти, Алтинай, залишила того разу кізяк у школі?
— Еге ж,— відповіла я.
Він усміхнувся ледь помітно, кутиками губів, мовби кажучи про себе: "Я так і думав!"
Пам'ятаю, як в ту хвилину вогнем спалахнули у мене щоки: значить, учитель знав і не забував про цей, здавалося б, дріб'язковий випадок. Я була щаслива, я була на сьомому небі, і Дюйшен зрозумів мою радість.
— Струмочок ти мій ясний,— сказав віп, ласкаво дивлячись на мене.— І здібності у тебе хороші... Ех, коли б я міг послати тебе до великого міста. Якою б ти людиною стала!
Дюйшен рвучко ступив до берега.
І зараз він стоїть у мене перед очима, як стояв тоді біля шумливої кам'янистої річки, закинувши руки за потилицю, і дивиться зверненими вдалину сяючими очима на білі хмари, які гнав вітер понад горами.
Про що він думав тоді? Може й справді в мріях своїх виряджав мене вчитися до великого міста? А я думала в ту хвилину, кутаючись в Дюйшенову шинель: "От коли б учитель був мені рідним братом! Коли б я могла кинутися йому на шию і міцно обійняти його та, щільно зажмуривши очі, прошепотіти йому у вухо найкращі в світі слова! Боже, зроби ж його моїм братом!"
Мабуть, ми всі любили тоді свого вчителя за його людяність, за його добрі помисли, за його мрії про наше майбутнє. Хоч ми й були дітьми, я гадаю, ми це вже тоді розуміли. Що ж би ще заставило нас щодня ходити так далеко і видиратися на крутий бугор, задихаючись од вітру, загрузаючи в заметах? Ми самі йшли до школи. Ніхто нас не гнав туди. Ніхто не примусив би мерзнути в цьому холодному сараї, де дихання осідало білою памороззю на обличчях, руках і одягу. Ми тільки дозволяли собі по черзі грітися коло пічки, поки всі інші сиділи на своїх місцях, слухаючи Дюйшена.