— Слухай, синку,— почав він скоромовкою, заїкаючись,— раніше дітей навчали мулли, а твого батька ми знали: така ж голота, як і ми. То скажи, ласкаво просимо тебе, коли це ти встиг зробитися муллою?
— Я не мулла, аксакале, я комсомолець,— швидко озвався Дюйшен.— А дітей тепер навчатимуть не мулли, а вчителі. Я навчався грамоти в армії та й перед тим трошки вчився. От який я мулла.
— Ну, це діло...
— Молодець! — пролунали схвальні вигуки.
— Так от, комсомол послав мене навчати ваших дітей. А для цього нам треба якесь приміщення. Я думаю улаштувати школу, З вашою допомогою, звичайно, он у тій старій стайні, що стоїть на бугрі. Що скажете на це, земляки?
Люди завагалися, наче прикидаючи в думці: куди він гне, цей зайшлий? Мовчанку урвав Сатимкул-суперечник, прозваний так за його незговірливість. Він давно вже прислухався до розмов, спершись на луку сідла, і зрідка цвіркав крізь зуби.
— А стривай-но, парубче,— промовив Сатимкул, примружуючи око, немов цілячись.— Ти краще скажи, навіщо вона нам, ота школа?
— Як-то навіщо? — розгубився Дюйшен.
— Та й справді-бо! — підхопив хтось з юрби. І всі разом заворушилися, загомоніли.
— Споконвіку ми живемо з дехканської праці, нас кетмень годує. І діти наші житимуть так само, на якого дідька їм навчання. Грамота начальникам потрібна, а ми простий народ. І не мороч нам голову!
Голоси принишкли.
— То невже ви проти того, щоб ваші діти навчалися? — спитав приголомшений Дюйшен, пильно придивляючись до облич людей, що оточили його.
— А коли проти, то що, силою примусиш? Минули ті часи. Ми тепер народ вільний, як хочемо, так і будемо жити!
Дюйшен аж зблід. Обриваючи тремтячими пальцями гачки на шинелі, він витяг з кишені гімнастьорки аркуш паперу, згорнутий вчетверо, і, квапливо розгорнувши його, підніс над головою:
— Значить, ви проти цієї бумаги, де сказано про навчання дітей, де поставлено печатку Радянської влади? А хто вам дав землю, воду, хто дав вам волю? Ну, хто проти законів Радянської влади, хто? Відповідай!
Він вигукнув слово "відповідай" з такою дзвінкою, гнівною силою, що воно, мов куля, прорізало теплінь осінньої тиші і наче постріл озвалося короткою луною в скелях. Ніхто не вимовив і слова. Люди мовчали, понуривши голови.
— Ми бідняки,— вже тихо промовив Дюйшен.— Нас усе життя топтали "і принижали. Ми жили в темряві. А тепер Радянська влада хоче, щоб ми побачили світло, щоб ми навчилися читати й писати. А для цього треба навчати дітей...
Дюйшен замовк, чекаючи, що далі скажуть. І тоді той самий, у подертій шубі, що питав Дюйшена, як він зробився муллою, пробурмотів примирливим тоном:
— Та гаразд уже, навчай, коли тобі охота, нам-то що... Ми не проти закону.
— Але я прошу вас допомогти мені. Нам треба відремонтувати ту байську стайню на горі, треба перекинути міст через річку, дрова потрібні школі...
— Підожди, джигіте, дуже вже ти спритний! — обірвав Дюйшена незговірливий Сатимкул.
Цвіркнувши крізь зуби, він знову прищулив око, немов цілячись.
— Ось ти на весь аїл кричиш: "Школу відкриватиму!" А подивитись на тебе — ні шуби на тобі, ні коня під тобою, ні земельки зораної в полі, бодай з долоню, ані єдиної худібки в дворі! То як же ти гадаєш жити, любий чоловіче? Хіба що чужі табуни красти... Тільки у нас їх нема. А у кого є табуни — ті в горах.
Дюйшен хотів різко відповісти, але стримав себе і неголосно сказав:
— Проживу якось. Платню одержуватиму.
— А-а, давно б так! — І Сатимкул, дуже задоволений собою, З виглядом переможця випростався в сідлі.— Отепер усе ясно. Ти, джигіте, сам роби свої справи і на свою платню дітей навчай. В казні грошей вистачить. А нам дай спокій, у нас, хвалити бога, своїх турбот повен рот...
З цими словами Сатимкул повернув коня і поїхав додому. Слідом за ним потяглися й інші. А Дюйшен так і залишився стояти, тримаючи в руці свою бумагу. Він, бідолаха, не знав, куди йому тепер податись...
Мені стало жаль Дюйшена. Я дивилася на нього, не зводячи очей, поки мій дядько, проїжджаючи мимо, не гукнув на мене:
— А ти, кудлата, що тут робиш, чого рота роззявила, ану біжи додому! — І я кинулася наздоганяти дітей.— Ач які, і вони вже унадилися на сходки!
На другий день, коли ми, дівчиська, пішли по воду, то зустріли біля річки Дюйшена. Він перебирався бродом на той берег з лопатою, кетменем, сокирою та якимсь старим відром у руках.
Від того дня кожного ранку самотня постать Дюйшена в чорній шинелі підіймалася стежкою на бугор до покинутої стайні. І лише пізно ввечері Дюйшен сходив униз, до аїлу. Частенько ми бачили його із здоровенною в'язанкою кураю чи соломи на спині. Побачивши його здалека, люди трохи піднімалися на стременах і, приклавши руку до очей, здивовано перемовлялися:
— Слухай, та це, либонь, учитель Дюйшен несе в'язанку?
— Та він самий.
— Ех, бідолашний. Вчительська справа теж, видно, не з легких.
— А ти як собі думав. Дивись, скільки пре на собі, не гірше, ніж байський наймит.
— А послухати його промов, так куди там!
— Ну, це тому, що бумага у нього з печаткою: в ній уся сила.
Одного разу, повертаючись з повними мішками кізяку, який Звичайно збирали в передгір'ї над аїлом, ми завернули до школи: цікаво було подивитись, що там робить учитель. Старий глинобитний сарай раніше був байською стайнею. Взимку тут держали кобил, що ожеребилися в негоду. Після приходу Радянської влади бай кудись відкочував, а стайня так і залишилася стояти. Ніхто сюди не ходив, і все навколо позаростало реп'яхами та колючками. Тепер бур'яни, вирубані з корінням, лежали осторонь, зібрані в одну купу, двір був розчищений. Облуплені, розмиті дощами стіни були підмазані глиною, а скособочені, роз-сохлі двері, що завжди хилиталися на одній петлі, було вже полагоджено і припасовано до свого місця.
Коли ми поскидали свої мішки на землю, щоб трохи відпочити, з дверей вийшов Дюйшен, весь заляпаний глиною. Побачивши нас, він здивувався, а потім привітно усміхнувся, витираючи з обличчя піт.
— Звідки це ви, дівчатка?
Ми сиділи на землі біля мішків і зніяковіло переглядалися. Дюйшен зрозумів, що ми мовчимо від соромливості, і підбадьорливо моргнув нам:
— Ого мішки, більші за вас самих. Дуже добре, дівчатка, що .заглянули сюди, вам же тут навчатися. А школа ваша, можна сказати, майже готова. Щойно змурував у кутку щось подібне до пічки і навіть трубу вивів над покрівлею, бачите яка! Тепер лишилося палива на зиму заготувати, та нічого — кураю багато навкруги. А на підлогу постелимо більше соломи та й почнемо навчання. Ну як, хочете вчитись, ходитимете до школи?