— Учителю!
Але мені затиснули рота і перекинули поперек сідла. Червонопикий був уже на коні і придавив мене руками та
13 Ч. Айтматов
193
грудьми. Ті двоє, що били Дюйшена, теж повскакували в сідла, а тітка бігла поряд і лупцювала мене по голові.
— Дочекалася, дочекалась! Ось як, ось як я випровадила тебе! І вчителеві твоєму кінець...
Та це був ще не кінець. Ззаду долинув раптом розпачливий крик:
— Алти-на-а-ай!
Я насилу підвела повислу з коня голову і глянула. За нами біг Дюйшен. Побитий мало не до смерті, закривавлений, він біг З каменюкою в руці. А за ним слідом — з плачем і криком увесь наш клас.
— Стійте, звірі! Стійте! Відпустіть її, відпустіть! Алтинай! — кричав він, наздоганяючи нас.
Насильники припинилися, і ті двоє закрутились на конях довкола Дюйшена. Схопивши зубами рукав, щоб не заважала перебита рука, Дюйшен націлився й кинув камінь, але не влучив. І тоді ті двоє звалили його в калюжу двома ударами кілків. В очах у мене помутилося, я тільки встигла ще помітити, як діти наші підбігли до вчителя і зо страху зупинилися над ним.
Не пам'ятаю, як і куди мене привезли. Прийшла до пам'яті я в юрті. У відкритий купол заглядали ранні зірки, спокійні, нічим не потурбовані. Десь поряд шуміла річка і чути було співи нічних півнів, що стерегли отари. Біля погаслого вогнища сиділа похмура, висхла, мов корч, стара жінка. Обличчя у неї було темне, як земля. Я повернула голову в інший бік... 0, коли б я могла вбити його поглядом!
— Чорнухо, підніми її, — наказав червонопикий.
Чорна жінка підійшла до мене і труснула за плече твердою, корявою рукою.
— Втихомир свою напарницю, втовкмач їй. А ні — все одно: розмова з нею буде коротка.
Він вийшов з юрти. А чорна жінка навіть не зрушилася з місця й не вимовила ні слова. Може, вона була німа? її погаслі, подібно до холодного попелу, очі дивилися, нічого не виражаючи. Бувають собаки, забиті ще з щенячого віку. Зді люди б'ють їх чим попало* по голові, і ті поволі до цього звикають. Але в їх погляді виникає така безпросвітна порожня глухота, що страх бере. Я дивилася в мертві очі чорної жінки, і мені здавалося, що сама я вясе не яшву, що я в могилі. Я ладна була повірити в це, коли б не шум річки. Вода з плескотом і гулом неслася по перепадах — вона була вільна...
Тітко, чорна твоя душа, будь же ти проклята на віки вічні!
Захлинися в моїх сльозах і крові моїй!.. Цієї ночі, п'ятнадцяти років, я стала жінкою... Я була молодша за дітей цього ґвалтівника...
На третю ніч я вирішила будь-що-будь тікати. Нехай загину в дорозі, нехай наздожене мене погоня, але я битимуся до останнього подиху, так само, як мій учитель Дюйшен.
Крадькома пробралася я в темряві до виходу, обмацала двері, вони були дуже міцно перев'язані волосяним арканом. Вірьовку в хитромудрих тугих вузлах не можна було поночі розв'язати. Тоді я спробувала трохи підняти кістяк юрти, щоб якось пролізти. Проте скільки я не билася, нічого у мене не виходило — і зокола юрта була теж прип'ята до землі арканами.
Лишалося тільки знайти що-небудь гостре і перерізати вірьовки на дверях. Я почала шарити навкруги, але нічого не знайшла, крім невеличкого дерев'яного кілочка. У відчаї я заходилася копати ним землю під юртою. Витівка була, звісно, безнадійною, та я вже робила це несвідомо. В голові билася лише одна безвихідна думка — вирватися звідси або вмерти, тільки б не чути його сопіння, безпробудного хропоту, тільки б не залишатися тут, умерти — то вмерти на волі, в бою, тільки б не підкоритися!
Токол — друга жінка. 0, як ненавиджу я це слово! Хто, в які жалюгідні часи вигадав його! Що може бути образливіше, ніж становище підневільної другої жінки, рабині тілом і душею? Встаньте, нещасні, з могил, встаньте, примари загублених, зганьблених, позбавлених людської гідності жінок! Встаньте, мучениці, нехай здригнеться чорний морок тих часів! Це кажу я, остання З вас, переступивши через цю долю!
Не знала я тієї ночі, що мені судилося сказати ці слова. Нестямно, розлючено скребла я землю під юртою. Грунт був кам'янистий, не піддавався. Я копала нігтями і подерла до крові пальці. А коли під юрту можна було просунути руку, вже світало. Загавкали собаки, попрокидалися сусіди. З тупотом промчав табун до водопою,! пирхаючи, пройшли сонні отари. Потім хтось підійшов до юрти, відв'язав аркани, що стягували її зокола, і почав знімати кошми. Це була мовчазна чорна жінка.
Значить, аїл готувався кудись перекочувати. Я зараз же згадала, що вчора краєм вуха чула розмову про те, що зранку мають знятися з місця, відкочувати спершу до перевалу, на нове стійбище, а потім на все літо у глиб гір за перевал. І ще тяжче стало у мене на душі — тікати звідти в сто разів важче.
Як сиділа я біля підкопаного місця, так і залишилася сидіти,
13*
195
навіть не відсунулася. А що мені було ховати і навіщо... Чорна жінка все одно побачила, що землю під юртою розрито, і нічого не сказала, мовчки робила далі своє діло. Та й взагалі вона поводилася так, ніби її нічого не стосувалося, мовби ніщо в житті не викликало в ній ніяких почуттів. Вона навіть не розбудила чоловіка, не посміла попросити його, щоб допоміг їй збиратися в дорогу. Він хропів, мов той ведмідь, під ковдрами та шубами.
Всі кошми були згорнуті, юрта залишилася роздягненою, і я сиділа в ній, наче в клітці, й бачила, що недалеко за річкою люди нав'ючують волів та коней. Потім я побачила, як до тих людей звідкись збоку під'їхали три вершники і, щось спитавши у них, попрямували в наш бік. Спершу я подумала, що вони їдуть збирати людей у дорогу, а потім придивилася й сторопіла. Це був Дюйшен, а двоє інших — в міліцейських кашкетах, з червоними петлицями на шинелях.
Я сиділа ні жива ні мертва, я не могла навіть скрикнути. Радість охопила мене — живий мій учитель! — і разом з тим порожнеча зяяла в душі: я пропаща, зганьблена...
У Дюйшена була забинтована голова і рука висіла на перев'язі. Він зіскочив з коня. Вибив ударом ноги двері, вбіг у юрту і зірвав ковдри з червонопикого.
— Ану вставай! — крикнув він грізно.
Той підвів голову, протер очі і кинувся був на Дюйшена, та одразу ж знітився, побачивши спрямовані на нього міліцейські нагани. Дюйшен схопив його за комір, струсонув і ривком підтягнув його голову до себе.