— А де ж ті сльози?
— А от ті чорні капанки по листках!
Діти стали приглядатися цвітці, що дійсно була покапана чорними капками, ніби дрібненькими сльозами.
— Ку-ку! ку-ку! — відозвалось якраз за ними, гейби навмисне кукання зазулі.
— Зазуля, —зазуля кує! — скричали діти.
— Так пізно, а вона ще кує! — здивувалася Тетяна.
— Або чому не мала би кувати? Та тепер уже літо!
— Вона кує лиш до Івана 4, а потому вже хіба лиш часом десь у темних лісах обізвеся.
— А чому ж вона не кує вже тоді?
— Так уже дав їй бог.
А вам хто казав, що вона не кує?
— Люде; та й у одній пісні співаєся:
Ой кувала зазуленька своїм голосочком, Аж поки ся не вдавила житнім колосочком 5.
Ольга мало що чула з допитів братчиків; вона спустила головку і пильно призиралася багровій цвітці.
"Чому се сльози зазулі? Чому вона плакала? Чому сльози падали на сю цвітку?" — крутилось їй по головці.
— Тетяно, скажіть, чому се сльози зазулі називаєся? — питала, перебиваючи пісню.
— То так мати плакала за донькою.
— А мгоже, за матір'ю? Ви казали на Петришиних доньок, що так плачуть, гейби зазулі кували.
— Про зазулі розповідають усяко. Одні розповідають, що мати віддавала доньку та й наказувала, щоби сім літ не вертала до неї. Другі кажуть, що якась дівчина сиділа при вікні та й кувала; мати казала, щоби не кувала, а вона не слухала та й все своє "ку-ку" та й "ку-ку". Мати розсердилася та й закляла: "Аби-сь кувала до кінця віку!" Дівчина лиш крильми збила у вікно та й вилетіла сивою зазулею.
— А пісня є така, Тетяно?
— Такої пісні я не знаю.
— Але за доньку, що мама не казала вертати, є пісня; правда, Тетяно? Ви знаєте ту пісню: "Мене мати віддавала та й наказувала",— правда, що так? Ану, співаймо всі разом.
— Най буде: співаймо!
Мене мати віддавала та й наказувала: "Щоби-сь, доню, хоч сім років в мене не бувала!" Коли ж бо я, молоденька, і рік не втерпіла І сивою зазулькою у рік прилетіла. Прилетіла на подвїр'е та й взяла кувати, Аж ся взяли калинові луги розвивати.
Вийшла мати із хаточки, зачала плакати: "Як ти сива зазулечка, лети в ліс кувати; Як ти моя дитиночка, прошу тя до хати!" 6
Пастухи, що недалеко пасли, полишали худібку і стали підходити до веселих співаків. Старші діти раді були тому і хотіли ще інших пісень співати; але малий Славко забаг їсти.
Посідали під горбок. Тетяна витягнула з кошика їду, взяла собі кусник будзу, решту пороздавала пастухам.
— Іди-но та принеси води напитися! — сказала потім до одного з пастухів і подала йому склянку. ,
Хлопець побіг охочо до керниці, що гейби зеркало блищала серед зеленої трави і ллялася тонкою струєю по дрібних камінчиках. Діти побігли за хлопчиком а, напившись по черзі води, почали знов просити Тетяну щоби співала з ними.
— А якої хочете?
— Про орла! — сказав Ромко.
— Ні, ні, не про орла, про паву! — напирала Ольга.
— Або про Саву! — піддав Костуньо.
— Про Саву, про Саву!
Всі знали пісню про Саву. І знов залунало полем, ще голосніше, ніж перше, бо й пастухи знали пісню про Саву, співали:
Сидить Сава конець стола, дрібне листе пише,
А Савиха молоденька дитину колише.
Сидить Сава конець стола, листе розгортає,
А Савиха молоденька дитині співає.
Сидить Сава конець стола в пана на обіді.
Ні він чував, ні він гадав в своїй тяжкій біді.
"Піди, слуго вірнесенький, уточи ми пива,
Най ся нап'ю за здоров'є та до свого сина.
Іди, слуго вірнесенький, уточи горівки,
Най ся нап'ю за здоров'є до своєї жінки".
Його слуга вірнесенький у темній пивниці,
Вісім тисяч козаченьків у його світлиці.
"Та день добрий, пане Саво! Як же ти ся маєш?
Іздалека гості маєш, чим же їх вітаєш?"
"Вітав би-м вас медом-вином!" — "Не будемо пити;
Ми ся хочем, пане Саво, із тобою бити!"
Ісхопився та й пан Сава до ясного меча, і?
Злетіла му головонька та з правого плеча.
"А де ж тепер, пане Саво, тебе ісховати?"
Лишилася на бідоньку Савонькова мати.
"А де ж твої, пане Саво, та коні вороні?"
"Під містечком Берестечком ходят у бороні"
"А де ж твої, пане Саво, та ковані вози?"
"Під містечком Берестечком заточені в лози"
"А де ж твої, пане Саво, сукні та атласи?"
"Ой забрали слуги мої жінкам на запаси"7.
— Що то за одні ті козаки, Тетяно? — запитав малий Славко, коли вже скінчили пісню.
— То такі страшні люде! — втрутився непрошений один із пастухів.
— Козаки — страшні люде! — засміялася Тетяна.— Що ти говориш, дурний? Козаки страшні люде? Козаки — то жваві хлопці-молодці. Ти чув хіба щось коли про татарів?
— Татаре, татаре! — майже скричали діти разом.— То татаре страшні люде, Тетяно! Говоріть що про татарів; ви так багато знаєте говорити про татарів.
— Татаре — то дійсно страшні люде,— почала Тетяна.— Бувало, татарів люде боялись як огню. Коли нападали на села, то люде ховалися по лісах, по зворах та на деревах робили собі постіль. Ніхто не знав, що його чекає завтра, чи не нападуть татаре та не сплюндрують села. Бувало, люде сокотяться і пильнують, як можуть; висилають сторожу з деревляними клепалами; то скоро лиш клепала заклепають, люде забирають, що можуть, ховають або лише з житем утікають у ліси. А давно не було у нашім селі так, як тепер; давно тут, де сей лісок, були великі темні ліси, а там, де ті млаки, були такі високі трощі, що люде могли у них ховатися. З одної хати всі у трощу поховалися, лиш дитина у колисці лишилася. Татарин увійшов до хати, забирає, що може; аж дивиться, а дитина лежить у колисці та й смієся. Він нагнався зо списою, але не мав серця убити дитину зверха, підложив спису під колиску і убив її зісподу. Татаре забирали не лиш людський добиток, але і самих людей, найбільше дівчат та молодиць. Розказують, що раз усі люде, як було село, поховалися у ліс,— говорила дальше Тетяна.— Татаре йдуть у село — пустіське. Вони взялись на способи, позапрягали коні до возів, під'їхали під ліс та й стали кричати: "Іванку, Максиме! — чи як там.— Виходи, вже минула лиха рука". Одна жінка вибігла з лісу, бо гадала, що татаре вже пішли, а вони її зловили і взяли з собою. Прийшлося у рік, а може, й не в рік, чоловік тої жінки косить сіно. Дивиться, а татарин іде і везе його жінку. Він собі гадає: "Татарин один, а нас двоє". Кинувся на нього та й каже жінці, аби йому помагала. А вона каже: "Поможи, боже, хто кого переможе". Але був з ним також пес; той кинувся на татарина, та й вони два замогли його. Чоловік взяв із собою жінку, але вже не мав серця до неї.