Якось прийшлося, наладила збіжє та й вирядила свою доньку до млина. В одинайцятій годині прилітає він та й кличе у танець. Вона втішилась та й відразу каже: "Добре! Піду з тобою танцювати, як принесеш мені спідницю, фартушок, хустку, черевики, коралі". Досить, що все сказала нараз.
Він полетів, приніс їй те все; вона вбралась, а він як не вхопить її, як не зачне танцювати, аж лоскіт пішов селом. Так довго танцював, аж на кусні порозривав дівку, а потому взяв та й лотоки нею загатив.
Приходять люде рано, а млин стоїть. Дивляться, а лотоки позатикані дівкою 1.
— А чому та старша не сказала їй взяти з собою зілє, що їй баба порадила була? — запитала Ольга.
— Того казка не каже,— відповіла Тетяна.
— Та й у нас є тоя,— завважив Костуньо.
На ті слова схопився Ром ко, побіг глибше в город і приніс дійсно велику китицю тої.
— Дай мені! Дай мені! — закричали другі діти.— Там є коники.
Діти стали розвивати не розцвілий ще цвіт тої і приглядались двом рівним прутикам із заокругленими головками.
— Се щось так як би два голубчики! — сказав Славко і притулив до губ синій цвіт.
— Тфе, не бери того до ротика, тим можеш отруїтися! — зганила Тетяна, взяла з рук Славка небезпечний цвіт і кинула на землю.
— Се як би голубчики або черевички! — сказав знов Костуньо, піднявши киненйй цвіт.
— Се справді люде називають декуди черевичками,— потакнула Тетяна.
— Може, і оман є в нашім городі? — запитала цікаво Ольга.— В нашім городі є так багато всякого зілля.
— Чому ні! Он там у куті з тим великим листєм, що так високо росте, що має великий жовтий ц&іт.
— Так то оман? — дивувались діти.— Тоді було того так багато, а тепер нема вже якось.
— Вже десь має втікати до другого городу.
— Як-то втікати?
— Оман і одолян мають уже так до себе, що як не за-любить собі в однім городі, то втікає до другого.
— А який то одолян? Ми не виділи його ще.
— А ось під плотом Гаврилового Івана був якось такий великий корч, як добрий сніпок, коли де не втік.
— Ану ходім, чи є; може, ще не втік.
Тетяні якось не спішно було вставати; але коли діти наперли на неї, вона встала і пішла з ними здовж городом.
Обійшли сад і зачали йти високою травою попід самий пліт сусіда Івана. Діти гейби плили у зелені і розкладали малими ручками траву, що сягала їм до пояса.
Іванова хата стояла прибрана, як на найбільше свято. Свіжопобілена і обкидана синім глеєм, здалека пишалася, а на обійстю було чисто і позамітано, як на току.
— Сьогодня весілє в Іванового Михайла,— сказала Тетяна.— Першій жінці ще ноги не застигли, а він бере вже ДРУГУ>— докинула знов по часі, хитаючи головою.
— Ага, правда! Він передучера приходив до нас із калачами, просити на весілє.
— Але чому не грає музика?
— Мусили піти по молоду.
Тетяна здогадувалася добре. За часок почулися здалека музика і співи.
Діти повилазили на пліт і повитягали головки. Здалека видно було громаду людей і запряжений віз. На возі стояла скриня, лежали подушки і весь посаг молодої; на тім усім сиділа сама молода, а при ній зеленіло смерекове деревце, прибране пір'ям, васильком та гвоздиками.
Над'їхали. З хати вийшов Іван, Іваниха та й кілька жінок, а узрівши віз, зачали плескати в долоні.
Музика грала, а парубки співали:
Отвори, неню, ліску, веземо ти невістку;
Отвори, мамко, ворота, веземо ти невістку без рота .
Діти повилазили ще вище на пліт та придивлялись, як; молода зсідає з воза, як іде до хати, як здіймають та заносять за нею подушки.
Одні гості позаходили до хати, другі позасідали за столи надворі.
Іван і Іваниха бігали від одного стола до другого. Іван , наливав горівки; Іваниха припрошувала до страви.
— Ото Іван і Іваниха тішаться!
— Ой, тішаться, тішать, доки не стануть сваритися, підхопила сумно Тетяна.
— А молода де? Чому її нема на дворі?
— Десь небога сидить у хаті.
— Чому ви кажете "небога", Тетяно? Чого жалуєте її?
— Чого жалую її? Кождий її жалує. Заїли одну таку молоденьку, а тепер беруть уже другу.
— Хто її заїв, Тетяно?
— А хто, як не Іваниха! Нема вже на світі нічого гіршого, як люта свекруха.
Славко не міг довго на плоті удержатись, посунувся і впав на землю.
Тетяна кинулась до нього і стала на всі боки оглядать, чи не.побився, але знаку ніде не було ніякого, та лиш страшно плакав із переляку.
— Тихо, тихо! підемо до Трьох лісків.
— До Трьох лісків! До Трьох лісків! — скричали діти разом, а Славко з утіхи аж забув плакати.
— А де одолян? — нагадав Ромко.
— Вже у Трьох лісках будемо одоляну шукати.
Діти скоренько позлізали з плота і хотіли таки зараз до Трьох лісків іти; але Тетяна задержала їх. В такім легкім убранні не можна було так далеко йти, бо звідтам могли аж вечором вернути, а вечором холод бере.
Пішли тому всі до хати, щоби взяти щось теплішого. Діти лишились у сінях, а Тетяна тихенько отворила двері і пішла до покою. По хвилі вийшла з ключами в руках, отворила стінну шафу, взяла кусень хліба, такий самий булки, трохи масла, свіженький будзик та й вложила все те до кошика дітям на підвечірок. Потім віднесла ключі і винесла верхнє одіння для дітей.
— Я буду сама нести свій плащик,— сказала Ольга.
— А я свій! — кричав Костуньо.
Ромко взяв від Тетяни кошик із хлібом, і все вже було готове, коли спостерегли, що в кошику нема скляночки. Без скляночки не йшли діти ніколи до Трьох лісків, бо не мали би чим напитися води з лісної кернички. Ромко дав Костуневі кошик, аби той подержав, а сам побіг до кухні і виніс склянку. До Трьох лісків треба було йти добрий кусень селом, а що Тетяна знала майже кождого в селі, то, бувало, не перейде дороги, аби з ким не поговорити.
— А ви не на весілю? — казала вона тепер до одного чоловіка, що стояв спертий на воротах.
— Там для мене нема місця.
— Та ви свої?
— Були, та не є; замучили небіжечку сестру та тепер беруть уже другу.
— Се я якраз говорила до дітей. Іван та Іваниха будуть непрощені за вашу небіжечку сестру.
— Гадаєте, що синок, може, ліпший? Та він її так вбивав, що вона, небіжечка, не раз втікала до мене вночі та лишала за собою кроваву стежку.
— А бог би його побив! Се йому нагадаєся колись.
— Бувайте здорові!
Минули кілька хат. При дорозі стояла жінка і тримала на мотузку овечку.