З часів Фрідріха Великого німецькі військові планувальники стикалися з тою ж одною первинною стратегічною проблемою. Затиснені межи ворожою Францією на заході та ворожою Росією на сході (звично на додачу з ворожою Австрією на півдні), їхнньою єдиною надією уникнути поразки завжди було — розбити одного з ворогів, поки інший не наладнався втрутитися. Пруські перемоги 1866 та 1870 рр. було забезпечено тим, що Бісмарк успішно знешкодив Росію в обох конфліктах, але у 1891 році франко–російський альянс відродив дилему у найпохмурішому вигляді. Якого ворога треба розгромити першим? Шліффен твердо наладнався на Францію. Ніяка вирішальна перемога була неможлива на неозорих полях Польщі, але, якщо Франція зазнає поразки, росіян можливо швидко приборкати. Але тоді як досягнути швидкої та вирішальної перемоги над Францією? З 1871 року Франція розбудувала такі грізні фортифікації вздовж кордону з Німеччиною, що повторення 1870 року видавалося неможливим. Єдина відповідь наочно лежала у фланговому обході через нейтральну Бельгію; рухом доста міцним, аби розбити французьку армію вчасно, щоб розвернути сили на схід, де відбити чеканий російський наступ. Сам Шліффен, як ми бачили, не сприймав російську загрозу дуже серйозно, але на 1914 рік вона стала настільки суворою , що германські планувальники часом потерпали, що російські армії можуть вдертися до Берліну ще до того, як іхні власні сили досягнуть Парижа. Масове вторгнення через Бельгію таким чином було невід'ємною частиною німецьких воєнних планів, а збільшення чисельності німецької армії внаслідок реформ 1912–13 рр. здебільшого було зроблене, аби вторгнення це стало можливим.
Клаузевіц колись написав, що воєнні плани може й мають свою граматику, але позбавлені питомої логіки. Вже точно логіки не мало рішення германського Генерального штабу, що на підтримку австрійців у конфлікті проти Росії через Сербію, Германія має напасти на Францію, яка стояла осторонь суперечки, і вчинити це вторгненням у Бельгію, чий нейтральний статус було гарантовано угодою 1831 року, на якій поставили підписи і Німеччина, і Британія. Про стан речей у Берліні промовисто свідчить те, що Теодор фон Бетман Гольвег, канцлер Германії, вбачав своїм завданням не піддавати сумніву це рішення, а виправдовувати його, як порушення міжнародного права, необхідне для ведення справедливої війни на захист. Аби війна здавалася справедливою та оборонною, треба було зробити, щоб Росія виглядала агресором. Саме це й було головним клопотом германського уряду в останні дні кризи.
Сербія, як і чекалося, відкинула австрійський ультиматум, і 28 липня Австрія оголосила війну. Відтоді військові розрахунки визначали прийняття рішень у кожній європейській столиці. 30 липня цар Микола II з великим ваганням наказав почати мобілізацію всіх російських збройних сил. Загально вважалося, що мобілізація неминучо веде до Aufmarsh, висування армій до вторгнення на територію сусідів, і що така мобілізація неминучо призводить до війни. Мобілізація таким чином подібна вихопленому пістолю; хто встигне перший, отримує величезну стратегічну перевагу. Але, якщо Росія й не зробила це першою, її адміністративна відсталість та величезні відстані, що мусили подолати її резервісти, тільки погіршували й без того невигідне становище відносно компактнішої та краще організованої Германії. Насправді ні для неї, ні для її французького союзника мобілізація зовсім не обов'язково значила війну, але для Германії мобілізація таки враз перетікала в Aufmarsh, а Aufmarsh — у вторгнення в Бельгію, розписане до останньої хвилини. Російська мобілізація давала їм привід. Спроби кайзера, що запанікував, в останню мить затримати справи, були марні. 1 серпня в Берліні було віддано наказ до мобілізації. Наступного дня було оголошено ультиматум на вільний прохід через Бельгію, і коли його було відкинуто, німецькі війська 3 серпня перейшли кордон.
В Англії вторгнення в Бельгію з'єднало до того глибоко розділену суспільну думку. Ще з XVI століття наріжним каменем британської фльотової політики було, що Нідерландам не можна дозволити потрапити до ворожих рук, і це переконання стало мало чи не безтямним, незалежним од партійної політики. Британський уряд враз оголосив ультиматум, де вимагалося гарантій, що бельгійський нейтралітет буде збережено. Відповіді не надійшло, і 4 серпня Британія огосила війну Германії. Ліберальні турботи щодо прав малих націй сурядно з традиційним консервативним клопотом про дотримання балансу сил у Європі зробили парляментарну підтримку ледь не одностайною. Стан війни було оголошено по всій Британській імперії та почалася "Перша світова війна".
3. 1914 рік: Початкові кампанії
Народний відгук
Війну, що спалахнула, зустріли з ентузіазмом у значних містах усіх держав–учасниць, але такий міський захват не обов'язково свідчив про типове ставлення у суспільстві в цілому. Особливо у Франції настроєм радше була стоїчна покора — ймовірно характерна для всіх селян, прикликаних до призову та змушених залишити свою землю на догляд жінок і дітей. Але всюди народ підтримував свій уряд. Се не була "обмежена війна" між задерикуватими дуками. Війна тепер стала народною справою. За минуле століття національну свідомість зформували державні освітні програми, спрямовані на формування вірних та слухняних громадян. Справді, з тим, як суспільства ставали чимдалі світськими, поняття Нації, з усім її військовим обладунком та спадком і традиціями, набуло мало не релігійного значення. Призов сприяв індоктринації, але не був головним для неї : суспільна думка в Британії, де призов не впровадили до 1916 р., була так само виразно націоналістична, як і деінде на Континенті. Для мислителів, насичених теоріїє Дарвіна, війна видавалася випробуванням "мужності", чого не дозволяло зручне міське життя. Тота "мужність" вважалася головною, якщо народи були "здатні до виживання" у світі, де прогрес — чи так вони вірили — був результатом радше конкуренції, ніж співпраці між націями, подібно як межи біологічними видами. Ліберальний пацифізм лишався впливовим у західних демократіях, але його також широко сприймали, особливо в Германії, як ознаку морального занепаду.