Наступного вересня — в 1918–му — Аленбі завершив завоювання Палестини остаточною перемогою при Мегідо — у битві тій, востаннє в західній воєнній історії, кавалерія відіграла ведучу ролю. Рухаючися на північ, до кінця жовтня його війська захопили Сірію, і турки запросили перемир'я. Аленбі йшов над берегом, а з відземного боку його фланг прикривали, ще й саботуючи турецьку залізницю, дружні арабські загони, згуртлвані та ведені молодим археологом полковником Т. І. Лоуренсом. Лоуренсові пригоди становили хіба дрібну частку дрібної кампанії, але з них він зробився героєм, чиє ім'я сяяло тим яскравіше на гнітючому тлі Західного фронту.
Перемоги Аленбі започаткували нетривалу британську гегемонію на Близькому Сході. Між іншим,це вможливило виконати обіцянку, що дав у жовтні 1917 року Артур Бальфур, англійський міністр іноземних справ — встановити "національну господу для єврейського народу" ("a National Home for the Jewish People") в Палестині. На жаль, обіцянку було дано, не повідомивши місцеве населення та без узгодження з арабськими монархами, яким пообіцяли землі в обмін на їхню військову підтримку. Так само ж не порадилися з ними про угоду, вкладену в 1916–му представниками англійського та французького міністерств іноземних справ (т. зв. "угода Сайкса–Піко"), за якою територію було поділено на дві сфери впливу. Намагання виконати всі ці непримиримі зобов'язанки додавали англійським дипломатам клопоту, а регіону безладдя аж до Другої світової війни, та поназаплутували болісних проблем, які на початку XXI століття лишаються нерозв'язаними.
8. 1918: Рік вирішальний
Страхи Союзників у січні 1918–го
Перемоги Аленбі — то все було дуже приємно, але наприкінці 1917–го для Союзників обрії ще малювалися похмуро зловісними. З доброго боку, було–таки виграну підводну війну та американські поставки через Атлантику йшли майже безборонно. Але Союзники потребували не лише припасів але, ще нагальніше, людей, а з цим американці зволікали. Коли Сполучені Штати в квітні вступили в війну, їхню армію складали 6000 офіцерів і 100 000 солдат. Генерал Джон Дж. Першінг отримав наказ переправити Першу дивізію США до Франції, ба навіть той загін існував хіба на папері. Складалися пляни до літа 1918–го збільшити армію до 24 дивізій, близько мільйона людей, але викликало сумнів, чи не перекинуться Союзники на той час. Коли ж бо виживуть так довго, то їхні клопоти минуться. На 1919–й їхні переваги і в людській силі, і в статках були б велетенськими, тож на той рік союзницькі штабісти почали планувати великий наступ. Але тим часом справдився кошмар, що мучив їх останні три роки. Росію вибило з війни, і Людендорфу стало вільно зосередити всі свої ресурси проти Західного фронту.
Поразка Росії мала ще й тривожні наслідки для Британської імперії. Турції більше не треба було боронити свої кавказькі кордони. Її вигнали з Аравійського півострова, але се тільки давало їй волю поширюватися на схід, аби встановити пантюркійську гегемонію аж до меж Індії — гегемонію, покріплену німецькими військовими м'язами та натхнену ідеями джіхаду, що могло підломити Британії ноги, яка й без того трималася хистко на індійському субконтиненті. Не дивно тому, що американскький військовий представник на Союзній верховній воєнній раді відписав додому в лютому 1918–го: "Сумніваюся, чи зможу до пуття передати вповні не присутнім на останньому зібранні... страх і тривогу, що тут охоплюють розум політиків і військовиків".
Страхи німців у січні 1918–го
Але якщо Союзники непокоїлися, німці були у відчаї. Росіяни дійсно вийшли з війни. У Брест–Литовську їхній представник Лев Троцький спершу відмовився прийняти умови, між яких була вимога повністю віддати балтійські та польські землі під німецький чи австрійський контроль; але так само відмовився укласти мир, сподіваючися, що революція от–от вибухне в Берліні та Відні якраз, аби зробити домовленості непотрібними. Революції ті таки настали, але не на той час. Отож німецькі армії просто йшли вперед, не зустрічаючи опору, не лише в Фінляндії та західній Росії, але загналися в Україну глибоко аж до Криму з Кавказом. Коли Ленін врешті–решт погодився у березні 1918–го, се стало на умовах здати територію, що містила близько 90% російських вугільних ресурсів, 50% важкої промисловості, 30% населення країни, а на додачу виплатити "репарації" на 6 мільярдів марок. У травні Германія допорала свої східні провінції в Бухарестській угоді, за якою Румунія віддавала контроль за нафтодобуванням та зерновими надлишками та погодилася на безтермінову військову окупацію. Що б там не скоїлося на Заході, німці віднині набули простору, самодостатню та вочевидь непохитну східну імперію.
Але Германське верховне командування нині хвилювала не стільки яка–не–яка загроза з заходу. Значно тривожніші події розгорталися в самій Німеччині.
На 1917 рік, як ми вже бачили, армія забрала віжки німецького господарства. Але вона все ще не контролювала Рейхстаг, а в того лишалося право проголосувати за воєнні кредити чи в них відмовити — а без капшука війну не можна вести взагалі. Три роки поспіль патріотизм тримав Рейхстаг, та й по правді всю країну, укупі, пріч незначної меншини незгодних соціалістів. Але ж на зиму 1917–го та єдність затріщала по швах. У першу половину року вона так–сяк трималася з надії на субмариновий наступ, але на кінець літа стало ясно, що успіху не знать. Нація перетривала чотири воєнні зими та перспектива п'ятої була нестерпною. Бійки у хлібних чергах переростали на заколоти, а ті на широкі страйки. У серпні 1917–го екіпажі воєнних кораблів у Вільгельмсхейвені, знуджені ще й голодні, підняли відкритий бунт. В січні 1918–го великі й тривалі страйки вибухнули в Кілі та Берліні, а в Гамбурзі та Бранденбурзі змушені були запровадити військовий стан. Російський приклад виявлявся серйозно заразливим, а економічні негаразди розпалювали зростаючі вимоги миру.
Ці вимоги роздмухувала не тільки скрута, але ще й політична ідеологія. Деспотичну царську імперію, в якій німецькі ліберали й соціалісти завжди бачили свого природного ворога, було зруйновано, а новий соціал–демократичний режим у Росії здавався щирим споборником. Надходження Сполучених Штатів вивершило спільноту демократичних держав супроти Германії, чиї зазіхання на гегемонію та брутальне ведення війни німецьким лібералам і соціалістам ставало все важче захищати й виправдовувать. У червні 1917–го на Міжнародній соціалістичній конференції в Стокгольмі, німецьким делегатам довели до тями їхню ізоляцію та непопулярність. Багато в чому в наслідок того досвіду Рейхстаг прийняв "Резолюцію щодо миру" 19 липня 212 голосами проти 126, вимагаючи "встановлення миру, заснованого на взаємному порозумінні та остаточному примиренні народів без насильницького загарбання земель та без політичних, економічних чи фінансових засобів примуки та примушення". Одночасно Рейхстаг вимагав значних реформ архаїчної виборчої системи в Прусії та, гірш за все, зажадав аби збройні сили підлягли його контролю.