Союзники радо на це пристали, знаючи що їхні засади американці сприймуть прихильно. Головне й перше — відновлення бельгійської та сербської незалежності з повним відшкодуванням збитків, завданих окупантами. На додачу вони вимагали "повернути провінції чи території, в минулому силою відібрані в Союзників"; Ельзас–Лотарінгію, очевидно, але можливо й інші землі. Італійців, слов'ян, румунів, чехів та словаків малося звільнити від чужоземного поневолення (ту деталь, що за Лондонською угодою Італії було обіцяно обширні слов'янські території, замовчали). Польща мала стати незалежною — на цю поступку в обмін на вже зайняті польські землі цар погодився під упертим вмовлянням Союзників. Нарешті, Отоманську імперію мали розчленувати, хоча по яких межах лишалося невизначеним.
Умови, яких, з іншого боку, жадало германське Верховне командування були такими крайніми, що Бетманн Гольвег не наважувався їх оприлюднити, остерігаючись їхнього впливу, не тільки на американців, але й на Рейхстаг. Він конфідеційно повідомив Вільсону версію, розбавлену водою, пояснивши, що це було найкраще, що він зумів зробити сприйнятним для своїх колег. Бельгію не малося анексувати одразу ж, але її незалежність залежала б од політичних, економічних та військових гарантій, що робило її по суті німецьким протекторатом. Не тільки Ельзас і Лотарінгія залишалися в німецьких руках, але Франція ще мусила віддати сусідні землі коло Бріє, багаті на копалини. На сході малося встановити германський протекторат на Польщею та балтійськими землями, що забезпечувало їх подалше онімечення. На Балканах треба відновити австрійське панування, а в Африці — віддати колоніяльні землі. Якби німці виграли війну, це, певно, були би найкращі умови, на які Союзники могли би сподіватися. Те саме було би правдивим і щодо вимог Союзників до розбитої Германії. Але жоден бік ще не зазнав поразки. Не зважаючи на втому од війни, уряди були готові битися далі, ніж укласти мир на єдино наявних умовах.
Аби вкоськати Рейхстаг, 12 грудня німецький уряд оприлюднив "Ноту про мир". Проголошуючи загальну готовність до миру, документ не оголошував точних цілей війни, а задерикувато войовничий тон легко дозволив Союзникам враз його відкинути. Відмова розв'язувала руки Верховному командуванню, чого йому тільки й було треба. Рішення прийняли 9 січня, але тільки 31 січня німецький посол у Вашінгтоні повідомив американському уряду, що назавтра почнуться необмежена війна субмаринами проти всіх суден, що прямують до Британських островів.
Вільсон враз і негайно розірвав стосунки з Німеччиною. Він усе ще не оголосив війну. "Збройний нейтралітет", за яким Сполучені Штати озброювали та захищали свої кораблі, все ще здавався можливою альтернативою. Але німецький уряд став на думці що відтепер війна стала неминучою. Виходячи з цього, Артур Ціммерман, міністр закордонних справ Германії, вже 16 січня зателеграфував уряду Мексіки, яка затяжно ворохобилася зі Сполученими Штатами, пропонуючи альянс, в якому вони би "сумісно вели воєнні дії, спільно вкладали мир зі щедрою грошовою підтримкою та розумінням з нашого боку, що Мексіка має відвоювати втрачені землі Техасу, Нью–Мексіко й Арізони". Британці перехопили та декодували це відзначний документ, як тільки його було надіслано, але не розкрили його змісту Вільсону до 24 лютого. Природну підозру, що це може бути англійською підробкою, розвіяв сам Ціммерман, щиро визнавши своє авторство.
Відгук у Сполучених Штатах, особливо на заході, схильному до ізоляціонізму, був як вибух. Самому Вільсону знадобилися одне–два наступні потоплення, аби впевнитися, що йому залишається тільки закликати Конгрес об'явити війну. Це він і зробив 5 квітня 1917 року. Тепер вже не було розмов, як Вільсон пропонував був кілька місяців раніше, про "мир без перемоги". Ця війна мала стати, за його словами, хрестовим походом "за демократію, за право тих, хто кориться владі, мати голос і вплив на власний уряд, за права і свободи малих націй, за всесвітнє панування права через таке суголосся вільних народів, яке принесе мир і безпеку всім націям та зробить сам світ вільним." Якими б не були прекрасними ці заміри, вони вкрай відріжнялися від тих, з якими народи Європи пішли на війну трьома роками раніше.
7. 1917: Кризовий рік
Тактичні події на Західному фронті
Все ще лишалося відкритим питання, чи вступ США до війни врятує Союзників від поразки. Чим далі тривав 1917 рік, це ставало дедалі сумнівніше.
Людендорф не збирався далі зайве губити життя німців. Тепер він мав намір стояти в обороні на заході, аж поки наступальні дії субмарин досягнуть очікуваних результатів. Він оглянув бойовища Сомми і жахнувся. Фалькенгайнова тактика була чіплятися за кожну п'ядь землі за будь–яку ціну. Внаслідок втрати німецьких військ у Вердені й на Соммі були щонайменше такими ж, як в атакуючого супротивника. Зважаючи, що німецький фронт загнався глибоко у французькі землі, деяка гнучкість в обороні вважалася цілком виправданою. Отож Людендорф наказав до загального відступу з ділянки виступу між Аррасом і Суассоном, залишивши всі бойовищо Сомми, які було так рясно полито кров'ю на захист, аби закріпитися на коротшій і краще вкріпленій "Лінії Гіндебурга" (британська назва) десь миль на двадцять п'ять позаду. Відступаючи, німецькі загони поваляли чи спалил всі житла, забили худобу та потруїли криниці — дії досить звичні на Східному фронті, але цим тільки потвердили образ дикунів, яким Німеччина нині звернулася до Заходу.
Свіжі захисні споруди планувалися на нових засадах. Піхоту більше не заганяли гуртом в окопи переднього краю, що становило легку здобич для ворожої артилерії. Замість окопів виникли захисні зони, засновані на кулеметах, віддалік розташованих у цементових "коробочках", що обплетені колючкою та прикриті заздалегідь пристріляними гарматами. Основну масу піхоти тримали готовою до контратаки за межею досягнення ворожого вогню. Позаду передніх ділянок пролягали інші, що майже внеможливлювало будь–який прорив. Такі позиції не тільки вимагали менше солдат на захист, а ще вогонь ворожих гармат потрапляв би головне на порожню землю та тільки створював зайві перепони атакам піхоти.