Тому ж бо, Фалькенгайн вимушено погодився, що на часі йому доведеться стояти в обороні на заході та вести напад на сході достатньо сильно, щоб врятувати австрійських союзників та завдати достатньо збитків росіянам, щоб покріпити впливові кола в Санкт–Петербурзі, які вже закликали до замирення. Для цього він створив нова австро–німецьку армійську групу під командою генерала Августа фон Макензена, з полковником Гансом фон Зіктом на посаді начальника штабу, призначивши їм атакувати російські позиції в Галіції в регіоні Горлиці–Тарнова. В цій наступальній операції вперше було вжито методів, що стали характерними для середніх років війни: ретельно сплановані піхотні атаки під прикриттям тривалого і концентрованого артилерійського вогню. Стратегія мала повний успіх: 100 000 було взято в полон і вдалося прорвати російські лінії на глибину до вісімдесяти миль. Саме по собі це не було "вирішальним", але для Фалькенгайна не не на тому стояло. Він поступово починав розуміти природу нової війни. Велося не стільки про перемогу на бойовищі, як про "винищення". Німецька стратегія відтак була — змусити супротивників вичерпати ресурси, докладаючи якомога менше власних.
Гіндебург і Людендорф були не згодні. Вони все ще уявляти собі далекосяжну стратегію — оточити та спіймати в пастку всю російську армію, як Шліффен був сподівався оточити французів у "битві без надії на завтра". Фалькенгайн не зважав. У серпні він призначив наступ на північній ділянці фронту, але обмежив задачу — витіснити росіян з Польщі та встановити захисну лінію з півночі на південь, що проходить через Брест–Литовськ. Операція мала такий успіх, що він тоді дозволив Людендорфу здійснювати наступ на півночі, щоб узяти Вільно; але, знову ж таки, німецька армія добилася блискучої тактичної перемоги, яка не мала жодного стратегічного наслідку.
На кінець 1915 р. спис німецьких досягнень на Східному фронті складався виключно з успіхів, за які пожали лаври Гіндебург і Людендорф. Але блискучі перемоги над значно більшими силами не багато чим завдячували вмілому командуванню. Їх було отримано радше через міцну організованість, неперевершену логістику, ліпше навчання, і кращу розвідку (багато чого вдавалося дізнатися електронним шляхом, дослухаючись до російських перемовин, що йшли по радіо en clair, відкритим текстом). Перелічені риси йшли на користь високоосвіченому і працелюбному народові, чий розвиток все ще далеко випереджав Російську імперію.
Істотно, проте, відзначити жорстокість, з якою ця кампанія проводилася з обох боків. Цивільні люди були головними її жертвами. Російські солдати, відступаючи, спустошили землі, не маючи найменшого дружнього співчуття до польських і литовських мешканців. Число біженців оцінювалося від трьох до десяти мільйонів. Німців страждання людей аж ніяк не обходили. Вони наступали не тільки завойовниками але й колонізаторами: це були території, які Людендорф планував анексувати, як частину великого Рейху, аби заселити землі переважно німцями.
Місцевість цю кликали просто Обер Ост, за назвою військової керівної структури, поставленої там владувати. Німецькі посадовці вважали місцевих жителів дикунами без прав і гідності. У цьому, як і багато в чому іншому, німецькі дії та ставлення в Першій Світовій війні похмуро провіщали їх учинки в Другій.
Західний фронт в 1915 році
На Західному фронті німці трималися в обороні на протязі 1915 р., і так само успішно. Вони атакували тільки раз, під Іпром у квітні, не маючи значних стратегічних задач, аби хіба тільки випробувати нову зброю, хлоріновий отруйний газ. Попервах це було дуже дійовим: війська Союзників, проти яких застосували гази, геть заскочені зненацька, тимчасово покинули ділянку фронту в 8000 ярдів завдовжки (7,3 км). Однак Союзники швидко вдалися до нашвидкуруч доступних засобів протиотрути та й собі ввели зброю до арсеналів, що на додачу поскладнило перебіг війни та зробило її ще нелюдянішою. Оскільки це "жахіття" тільки додалося до реєстру німецьких варварств та стало одним із коштовних мотивів Союзної пропаганди і під час війни і після тої; більше, певно, було втрачено, ніж набуто цією новацією. Решту часу німецькі армії вдосконалювали свої оборонні позиції, місце для яких звичайно їм і припадало вибирати — копали мережі окопів з глибокими і часто зручними землянками, заставлені загорожами з колючого дроту та прикриті не лише заздалегідь пристріляною артилерією, а ще й кулеметами, що відтепер набували осібної сили в оборонних боях, які не сподівалася була вести жодна з європейських армій.
Ці–от захисні рубежі й були змушені атакувати Союзні армії. По–перше, ті пролягали глибоко на французькій території, і для французів принаймні було нестерпним лишити їх у спокої. По–друге, через катастрофи на Східному фронті видавалося необхідним тиснути далі на заході, аби хоч так взагалі втримати росіян у війні. Стратегічний напрямок був усе ще здебільшого в руках французів, англійці ж хіба підпомагали. В британському Кабінеті міністрів досі існував відчутний тиск на користь обмеження англійського внеску на Західному фронті. Натомість вважалося бажаним дошукуватися більш звичної морської стратегії — і сам Кітченер вельми схилявся до тої думки. Навіть найревніші "західняки", як їх охрестили, вважали, що радше було би відкласти будь–який наступ до 1916 р., коли, вони сподівалися, нові армії буде гідно навчено та устатковано. Але ж провал Дарданельської кампанії, тиск з боку союзників, а над усе вага суспільної думки, що жадала зіткнутися з німцями, призвели до того, що англійці неухильно пристали до "західної" стратегії та їм нетерпеливилося наступного року втрутитися в бої.
Отож на протязі 1915 р. у низці дедалі запекліших атак французька та британська армії дуже тяжкою ціною навчилися прийомів ведення нової війни. Їхні перші напади в березні було легко відбито. Стало ясно: ключ до успішного наступу — істотна артилерійська підтримка, але Союзницькі армії ще не мали чи достатньо гармат такого калібру, чи індустрії, здатної їх виробити; гарматам же які в них були бракувало набоїв потрібного типу. До 1914 р. гарматні набої становила головним чином шрапнель, чиї повітряні вибухи були ефективні в рухомих боях. Але ж тепер знадобилася міцна вибухівка, доста сильно діюча, аби руйнувати захисні споруди, обплетені колючим дротом, нищити ворожу піхоту в окопах, заскочити резервні сили супротивника, коли ті висуваються на поміч оборонцям та знешкодити ворожу артилерію батарейним вогнем. Крім того, піхотні атаки мали бути ретельно супряжені з артилерійською підтримкою, що вимагало не тільки першокласної штабної роботи, але надійного зв'язку; а єдиним наявним засобом, за відсутністю пересувних радіостанцій, були бігуни–посильні, поштові голуби та телефонні лінії, що звично ставали першими жертвами ворожого контр–вогню. Нарешті, навіть якщо атака початково мала успіх, рідко коли вдавалося зануритися далі першої лінії гімецької системи окопів, а там піхота лишалася вразливою для артобстрілу та контратаки з флангів. Подальше просування на додачу гальмувалося необхідністю артилерії перевизначити цілі. На цьому етапі війни каноніри мусили робити "калібруючий постріл", аби забезпечити прицільність перед початком артобстрілу. Це займало час і знищувало несподіванку. Пізніше (як ми побачимо) вони розробили техніку "попередньої пристрілки", що зняло таку потребу. І накінець, складнощі зв'язку між атакуючими силами та резервами, необхідними для завершення прориву, робили командування та контроль за бойовищем практично неможливими.