Натовп не ворухнувся. Над'їхав жовто-чорний мікроавтобус із написом "Теленовини"; ефектно виснувши гальмами, зупинився. З нього вискочили двоє й заходились налаштовувати камеру.
До них кинулися двоє полісменів. Жорстока сутичка тривала недовго. Один із полісменів вихопив камеру й, тримаючи її за триногу, торохнув об асфальт. Репортер спробував дотягтися до полісмена, але його тут же уперіщили кийком.
З натовпу вихопився хлопчина й жбурнув каменем ззаду в голову якомусь полісменові. На дорогу бризнула кров, полісмен упав. Кілька його товаришів накинулися на хлопця й потягли геть. Далі сталося неймовірне: тут і там почали спалахувати жорстокі бійки між добре вдягненими городянами та злиденними мешканцями нетрів. Жінка у роздертому вицвілому халаті накинулася на повну поважну матрону й почала тягати її за косй. Обидві гепнулись на дорогу й покотилися, копаючи одна одну ногами та лементуючи.
— Господи! — слабким голосом пробелькотіла Амелія.
— Що там таке? — спитав Річардс. Він не наважувався —виглянути з-за приладового щитка.
— Б'ються. Поліція б'є людей. Хтось потрощив телекамеру.
— Досить, Річардсе! Виходь!
— Поїхали,— тихо звелів Річардс.
Машина шарпнулася вперед.
— Вони стрілятимуть по кришках циліндрів,— промовила жінка. — Вам однаково доведеться вийти.
— Вони не стрілятимуть,— заперечив Річардс.
— Чому?
— Бо дурні.
Вони справді не стріляли.
Амелія з Річардсом повільно їхали повз поліційні машини та юрбу людей з витріщеними очима. Юрба підсвідомо розділилася навпіл. По один бік дороги стояли ті, що належали до середнього та вищого класів: жіночки, які робили собі зачіски в перукарнях, чоловіки в дорогих сорочках фірми "Ерроу" та черевиках з м'якої шкіри; люди в комбінезонах з назвою фірми на спині та власним прізвищем, вишитим золотистою ниткою над нагрудною кишенею; жінки, що виїхали за покупками й були вдягнені, як Амелія Вільямс. У цих людей були різні обличчя, але одне їх об'єднувало: всім їм чогось не вистачало, вони скидалися на портрети з проймами замість очей чи на головоломку, в якій бракувало незначної деталі, щоб скласти цілісну картину. В них немає відчаю, думав Річардс. їм ніколи не смокче в животі. Вони не тішать себе дурними мріями чи божевільними надіями.
Ці люди стояли праворуч від дороги, там, де був і заклад, який поєднував у собі морський і заміський клуби для багатої публіки, що його Амелія з Річардсом саме проминали.
На другому, лівому боці дороги зібралася біднота. Червоні носи з полопаними судинами. Пласкі, обвислі груди. Рідке волосся. Білі шкарпетки. Простудні нариви. Прищі. Безтямно одвислі губи ідіотів.
Тут було більше поліції, підкріплення ввесь час прибувало. Річардса не дивували ні швидкість реакції, ні жорстокість, із якою полісмени застосовували силу, хоча його поява була для них несподіванкою. Навіть тут, далеко від промислових центрів С1І1А, охоронці порядку тримали кийки та пістолети напохваті, а собак — голодними. Біднота вдирається до вілл, що стоять порожні восени та взимку, Бідняцькі діти ватагами штурмують універсами. Злидні пишуть милом, з граматичними похибками, непристойності на вітринах магазинів. Голота завжди шукає пригод на свою голову, а коли бачить тканину з вініловим покриттям, чи хромовану річ, костюм за дві сотні доларів, а чи велике черево, їй хочеться люто харкнути. Біднякам просто необхідно мати свого Джека Джонсона, свого Мухаммеда Алі, свого Клайда Берроу. Отож вони стояли й чекали.
"Праворуч — людці, які влітку відпочивають,— подумки звертався до телеглядачів Річардс. — Гладкі та сентиментальні, зате захищені зброєю. Ліворуч — супротивники вагою всього в сто тридцять фунтів, зате сміливі забіяки з підступним і диким поглядом. Це — голодні блідопикі. Вони й живуть за законами голодних: за фунт ковбаси вони хоч самого Христа пограбують. Отже, ми й тут маємо два протилежні табори. Одначе придивімося ближче до головних учасників нашої зустрічі. На рингу ми їх ніколи не бачимо: вони воліють змагатися в десятидоларових кріслах для глядачів. То чи ж знайдемо ми козла офіри — суддю, який влаштував би обидві сторони?"
Поволі, зі швидкістю тридцять миль на годину, Бен Річардс проїхав між двома юрмами.
38 проти 100...
Минула година. Була вже четверта пополудні. Дорогою поповзли тіні.
Річардс сидів, зсунувшись так, щоб його не було видно. Свідомість легко залишала його й так само легко поверталася. Він висмикнув сорочку із штанів, щоб оглянути нову рану. Куля зробила глибоку борозну в боці, і рана дуже кривавила. Кров запеклась, але погано. Якби довелось різко повернутися, рана роз'ятрилася б і кривавила ще дужче. Дарма. Вони однаково знищать його. Проти їхнього арсеналу його зусилля видавалися просто жартом. Він робитиме своє, заповнюватиме порожні графи власної долі, аж поки станеться "аварія", і від машини залишаться погнуті болти та шмаття бляхи ("...жахлива аварія... полісмена тимчасово усунуто з посади до повного розслідування... сумуємо з приводу безневинно загиблих..." — і все це заховають у заключному випуску новин, між повідомленням про біржові ціни та останньою заявою папи римського). Однак це було просто реакцією на те, що він бачив. Зараз його більше непокоїла Амелія Вільямс, яка зробила велику помилку, обравши для свого виїзду по магазинах ранок тієї середи.
— У них же й танки є,— заторохтіла раптом жінка безтурботно-істеричним голосом. — Уявляєте?.. — Вона заплакала.
Річардс не зразу спитав:
— Як називається це місто?
— Ві... Вінтерпорт, так написано на д-д-дороговказі. Ой, не можу! Не можу більше чекати, поки вони почнуть! Не можу!
— Гаразд,— мовив Річардс.
Жінка поволі кліпнула очима, ледь помітно труснувши головою, ніби силкувалася збагнути те, що почула.
— Що ви сказали? — перепитала вона.
— Зупиніться. Виходьте.
— Вони ж уб'ють вас...
— Так. Зате не буде крові. Ви її не побачите. У них досить зброї для того, щоб від мене разом з машиною тільки мокре місце залишилось.
— Ви брешете. Ви уб'єте мене.
Револьвер погойдувався в його руці між колін. Річардс розвів пальці, й зброя з глухим стуком упала на гумову мату.
— Мені хочеться марихуани,— ні сіло ні впало промовила жінка. — О Боже, як мені хочеться забутись. Ну чому ви не сіли в іншу машину?.. Господи! Господи!..