Де я тоді був? Не пригадую де, але в Москві мене тоді не було. Батьки ж мої вже після жнив зібралися в гості до мого старшого брата в Мурманськ. Збиралися вони вже яке літо, та якось не виходило: то те, то се, то щось іще, словом, тільки й того, що збиралися. Та й дорога: де наша хата з шовковицею на подвір'ї, а де Полярне коло з Мурманськом і моїм братом?
Найбільше цієї дороги побоювався батько. Не те що боявся, а наче соромився чогось: це ж треба їхати, а в чому? А раптом там люди не такі і не в нашому ходять? І говорять не по-нашому, а по-їхньому ми не вмієм...
— Скажеш, не по-нашому! А по-якому? — сердилася мати. — А ходять у городському, ну то й що?
Батько зітхав, підіймав і опускав плечі, брав віника і йшов у сарай змітати з верстака стружку.
А мати вже розійшлася, а мати вже розходилася:
— Ще коли хлопець з фронту прийшов і як з дому поїхав — ти у нього хоч раз був? Не був. А в нього вже двоє своїх дітей до школи ходять, і чи не вони твої внуки, а ти — їхній дід? А в тебе ще один син он учобу кінчає — ти в цього хоч раз був? Не був.
— Так Коля ж писав...
— Що Коля писав? Що зараз його у Москві нема, ну то й що? А раніше, а в ті роки? Геть мені і не говори, і не балакай! Бери коли кабана, і збираймось. Поїдете з нами, Насте?
— А чого ж, а чого ж, — розггустила пір'ячко наша сусідка тітка Настя Козорізиха, бо дуже вже полюбляла, коли моя мати та батька ішіетить. — І Москву заразом побачимо, може, я там синьки до хати куплю, а чого ж?..
Батько заколов кабана, і ось вони втрьох у Москві. Поки мати з тіткою Настею пішли взнавати, як доїхати до Мурманська, батько лишився на вокзалі стерегти чемодани. У хромових чоботях, у темно-синьому шевйотовому галіфе, в темному, довгополому, ще свайбовому своєму пальті з ґудзиками в два ряди і з хлястиком на спині, у новому білому літньому капелюсі з дірочками, купленому мамою в Котовську, де вони зробили першу пересадку з поїзда на поїзд, батько насторожено поглядав на столичних людей, — ох і народу! ох і народу! — і вже хотів було перенести ці свої два саморобні зелені чемодани під вокзальну стіну, щоб ніхто на них не наштовхнувся та не порвав штанину чи панчоху, та подумав: а як раптом прийде мати з тіткою Настею, а його на місці нема, ще візьмуть і заблудяться?
Батько крадькома відійшов од чемоданів трохи вбік, наче ці чемодани були не його: бо хіба не стид? Приїхав чоловік у Москву, став у Москві посеред людей, розчепірив ноги і стереже чемодани? Стид. Стид і страм.
Батько якось винувато блищав на людей своїми чорними очима, вуха його взялися жаром, що наче аж з дірочок його нового капелюха пішов легенький туманець. А тут, як на його голову, звідкілясь узявся міліціонер з білим свистком на шнурку на грудях, подивився на чемодани, зігнувся, наче понюхав їх, і крикнув:
— Граждане, чий груз? Граждане, я питаю: чиї чимодани?
"Невже потекла? — подумав батько. — Невже розлилася?.." Батько згорів. Відвернув від міліціонера голову і став намацувати в кишені папіроси, намацав, але рука в кишеню чомусь не лізла, не вдавалося їй ніяк залізти в кишеню по ті папіроси... Міліціонер підозріливо глянув на батька, а батько тим часом помітив морозивницю з лотком і прилаштувався в хвіст невеличкої черги, наче по морозиво.
Міліціонер ще раз нагнувся до чемоданів, кашлянув біля них і, не розгинаючись, кинув спідлоба погляд на замаскованого батька. Батько ніби й не бачив його, стояв собі в черзі, тільки вуха взялися жаром ще більше.
Міліціонер розігнувся, підійшов до батька, взяв під козирок і, не зводячи з батька вимогливих очей, засюркотів у свисток:
— Гражданін, ваш груз?
— Що? — якось болісно, винувато і разом з тим, наче нічого не розуміючи, спитав батько.
— Я вас іще раз запитую: чимодани ваші чи ні?
—Які? Оті? — облесливо посміхнувся до міліціонера батько, і від тої своєї облесливої посмішки йому стало гидко, аж знудило... Та ще непоголений, і двох зубів у роті нема — ну, чим тобі не рецидивіст?
— Ваші документи!
Батько вийшов з поріділої черга і тихим, постарілим, знищеним голосом спитав:
— Які документи? Ви що...
— Тоді пройдемте у відділ, — і міліціонер взяв батька за лікоть.
Батько впрів, а язик наче зсохся, став бляшаним і мертвим — на батька дивилася Москва!
— Так в яку ще міліцію? У мене ж тут жінка, скоро прийде, і чемодани...
— Так вони ваші чи ні? — напосідав міліціонер.
— Та мовби наші... а що? Хіба не видно, що наші...
— Документи!
Розпухлою, наче її покусали бджоли, рукою батько розстебнув пальто, під пальтом розстебнув піджака і став намацувати внутрішню кишеню. Та внутрішня його під піджаком кишеня, пришита мамою для документів і грошей, була на шпильці, і там, під піджаком, неслухняними пальцями батько ніяк ту шпильку не міг відколоти. Приречено дивлячись на міліціонера, він уже пробував відколоти її і так і сяк, та головка шпильки з пальців вислизала, хоч ти що хоч... Це насторожило міліціонера ще більше, і, пильно дивлячись у сиве неголене батькове обличчя, у чорну беззубу дірку його пошерхлого рота, він з притиском запитав:
— Що ви там шукаєте?
— Та не шукаю, шпильку відщібнути не можу, гляньте, — батько відкинув борт піджака і показав міліціонерові шпильку.
— Поможіть.
Міліціонер обережно відстебнув шпильку, і батько дістав з кишені паспорт і довідку з колгоспу. Міліціонер вивчив паспорт і довідку, звірив їх і сказав:
— Щось знайома мені ця фамілія... Десь я її вже чув...
— Та оце до сина в Мурманське в гості зібрались, і в нас тут у Москві пересадка... А що фамілія наша вам знакома, то може бути, бо тут, у Москві, у нас ще один син, Коля, середній, в інститут ходить, то, може, ви з ним де і знакомі, він і по годах такий, як ви... і з лиця схожий на вас... — вже брехав кирпатому міліціонерові батько, наче батько не знав: у мене ж ніс його, батьків, — рівний.
— Коля, кажете, Коля... — пожував нижню губу міліціонер. — Ні, такого кадра не знаю, хоч фамілія мені наче і знайома... Москва, папаша, — це вам не ваше село, де всіх знаєш наперечот, Москва — це, папаша, столиця, і якщо всіх у столиці будеш у голові держать, то і сірої речовини в мозгах не хватить. Вам ясно, папаша?