Кров ударила Врангелеві в голову, в очах потемніло від образи. На задвірках подій! Так оце так ви трактуєте його історичне вигнання? З боку глави іноземної місії було грубою безтактністю нагадувати зараз йому, володареві Криму, верховному головнокомандувачеві Півдня Росії, про ганебні константинопольські дні, про тяжку опалу, з якої його вихопив до себе на борт їхній "Емперор оф Індіа"...
А Мак-Келлі, видно, й не помічаючи, якої образи завдав своєю безтактністю співрозмовникові, вже говорив щось про містера Керенського і про те, що не випадково той невдалий прем'єр у скрутну хвилину був вивезений з Петрограда саме на автомобілі американського посольства, під захистом американського прапора.
Врангелеві руки самі стискалися в кулаки. Цей нахабний янкі вмів, як ніхто, роз'ятрити йому найболючіші рани. В ці хвилини Врангель всім єством ненавидів його, одягнутого в адміральську форму генерала, що ніколи не пробував справжньої війни, що нікого не здатен зарубати отим своїм декоративним кортиком. Він знає, що привело цього заповзятливого янкі сюди. На нью-йоркській біржі ще з весни агенти Мак-Келлі скуповують для свого шефа акції на донецькі шахти, на Нікопольські марганцеві рудники, на ті самі рудники, що їх Врангель мусить здобувати для нього своєю кров'ю, кров'ю своїх героїв.
Заклавши руки за спину, Врангель нервово крокує по салону, і самий вигляд гостя дедалі відчутніше дратує його. Розкинувся на канапі, слинить свою сигару, свіжий, рум'яний, як немовля, бо має час подбати про, себе, щодня грає, з гольф, , а-сам він, Врангель, ночей недосипає, ні себе, ні інших не шкодує. Черкеска на; ньому, забита пилюкою, і весь він обвітрений та почорнілий, почорнілий не тепер, а ще десь там, у калмицьких степах, коли він з упертістю фанатика водив свою кавказьку армію на штурми, на поразки, на загин... А ти? Чи знаєш ти, як ідуть червоні матроси в атаку, як сіють смерть з кулеметів шахтарі, як орудує клинками у вахмістра Будьонного донська козацька голь? Злість спазмами перехоплює горло Вран-гелеві. Торгаші! Маклери! Баришники! І це йому, витязеві білого Арарату, вождеві, який стільки зробив і який з таким блиском зараз перемагає, вони ще сміють дорікати задвірками подій!
— До вашого відома, адмірале: на задвірках подій я ніколи не був,— зупиняючись перед Мак-Келлі, чітко вимовив Врангель.— Навіть тоді, у вигнанні, коли союзники без всяких на те підстав обвинувачували мене в германофільстві, я був на своєму посту. Саме тому полки покликали мене в Крим.
Мак-Келлі зрозумів, що бовкнув зайве.
— Повірте, генерале, я зовсім не хотів вас образити,— Мак-Келлі окутався димом сигари.— Я ладен вибачитись. Але киньмо це. Надмірна амбітність навіть Цезарям не личить... Розкажіть краще, як ваші легіони? Сподіваюсь, бойового ентузіазму їм не бракує?
— За мої легіони турбуватися нічого,— відповів Врангель, хмурячись.— Єдине, чого їм бракує, пане адмірал,— це тих обіцяних бойових вантажів, яких ми все ще не можемо сповна одержати від союзників.
Мак-Келлі невдоволено поморщився, як завжди, коли йшлося про поставки.
— Генерале, після перших успіхів ви вже стаєте вжмагателем. Ми дали вам найновіше озброєння, гармати, снаряди до них, аероплани. Ви маєте їх зараз більше, ніж мають всі червоні дивізії, з якими вам доводиться мати справу...
— І все ж не досить! Ви пам'ятаєте, адмірале, в яких масштабах ішло постачання моєму попереднику...— Врангель примовк на мить. Може, перед очима у нього майнув якраз величезний, яскраво розфарбований плакат денікінських часів: англійський томмі стоїть у Новоросійському порту, широко розставивши ноги, за ним на морі маячать кораблі... Потоком течуть з них на берег гармати, паровози, різне спорядження... Все це томмі щедро кидає на спожиток добровольцям Антона Денікіна. Так було! — Для мого попередника союзники не шкодували нічого,— вів далі Врангель,— все на нього сипалось, як із рогу достатку, а я за кожен патрон, за кожен снаряд мушу кланятись, пити чашу принижень.
— Кожен із нас що-небудь п'є,— сказав Мак-Келлі, вдоволений власним дотепом.— І не прибіднюйтесь, генерале: те, що вам належить одержати, ви одержуєте. Не далі, як минулого тижня, наш "Честер Велсі" доставив вам сорок тисяч шрапнельних снарядів, "Сан-гомон" — партію динаміту, навіть наша місія Червоного Хреста разом з медикаментами доставила вам з Нью-Йорка чотириста кулеметів та два мільйони патронів до них.
— Але ж і потреби в мене дедалі ростуть і ростимуть, союзники мусять зважати на це. Мені потрібні будуть танки, мені треба буде вдвічі більше аеропланів, а в мене навіть для тих, що є, не завжди вистачає пального. Зараз двісті моїх аеропланів застряло десь на єгипетських аеродромах, в Александра та Абукірі, і ніяк їх звідти не вирвеш..
— Ви мусите, бути готовим і до гіршого, генерале. Ви знаєте, яка кампанія піднімається проти вас по всьому світу. Нам від власних, американських, докерів доводиться приховувати, які саме вантажі ми відправляєм для вас. Не з добра ящики з кулеметами йдуть вам на суднах Червоного Хреста під виглядом медикаментів. І якщо наші поставки на деякий час скоротяться чи й зовсім припиняться — адже в нас наближаються вибори до конгресу, і на громадську думку ми не можемо не зважати,— то хай все це вас не застане зненацька. Те, що ви маєте, мусите витрачати з максимальною доцільністю.
Що це? Нотація? Попередження? Врангель ладен був спалахнути, відповісти різкістю, але Мак-Келлі, мовби розгадавши його намір, владним рухом зупинив його.
— Будемо одвертими,— обличчя адмірала раптом очерствіло, очі стали колючими.— Ми, американці, не любимо пускати гроші на вітер. Ми бажаємо, щоб кожен наш цент, кожен патрон був під нашим контролем. І хай буде вам відомо ще одне, генерале: ми не потерпимо, щоб нині, як тоді при Денікіні, військове спорядження союзників наліво й направо розкрадалося вашими інтендантами або — ще гірше — цілими ешелонами потрапляло більшовикам до рук! Врангель потемнів з лиця.