Випроставшись у кріслі, переглядає папери. Вивчає зведення. Підписує вироки. Ось вирок колишньому начальнику слащовської контррозвідки. Врангель, насупившись, щось пригадує. Це той вішатель, ко&аїніст? Через якусь там шлюху застрелив у ресторані свого ж корнета?!
Нервовим сердитим розчерком перекроює вирок: "Вішав інших — повісити і його".
Донесення авіаторів. По всій Північній Таврії натовпи з червоними прапорами ходять по степу: совдепія ділить землю. Вони вже ділять, а де ж його проект?
Сердито став перегортати папери. Взяв у руки зелену оксамитову папку в шовкових шнурках. Ось тут, у цій папці, мужицька земля! Скільки голодних на неї, скільки жадаючих... Завдяки їй приверне на свій бік мужика, підніме до зброї всі оті мужицькі контингенти, якими так необачно знехтував його попередник.
Відкинувшись у кріслі, жадібно став читати цей довгожданий проект. Але чим далі читає, тим більше хмуриться, жовна нервово ходять під сухою темною шкірою обличчя. Одне якесь місце зовсім розлютило його. Вдарив папкою об стіл, натиснув кнопку дзвоника.
На дверях з'явився черговий офіцер в англійському, як з голки, френчі — виструнчився, чекаючи розпорядження.
— Сенатора Глінку!
Клацнули каблуки.
Зоставшись сам, Врангель підвівся, забарабанив пальцями по столу. Йому нетерпеливилось, хотілося швидше вибурхнути своє обурення. Тупиці! Йолопи! Дають і з рук не пускають! Він, Врангель, у цей вирішальний час, не вагаючись, кидає на олтар маєтки своєї дружини — дочки відомого таврійського магната Іваненка, а вони? Кретини! Бестії! Ганьба Новоросійська, видно, нічого їх не навчила! Стоячи над прірвою, ризикуючи втратити Росію, вони все ще не можуть випустити з рук своїх латифундій! Розжене комісію! На гауптвахту засадить їх, хай там йому вироблять земельний закон. Мужика, "репаного лендлорда" покличе із волостей, хай хоч він навчить сенаторів складати закони!
Нечутно розчинилися двері, вкотився круглим своїм черевцем сенатор Глінка — розгублений, посірілий, руки трясуться... Державний муж!
Коли сенатор наблизився до столу, Врангель хляпнув перед ним оксамитовою папкою.
— Зволите жартувати, панове?
— Я вас не розумію, ваше превос...
— Зате я вас добре розумію! Даєте і з рук не пускаєте!
— Ваше превос...
— Мовчать! Хотів би я знати, в якій ролі ви мене уявляєте собі, панове! Чи не в ролі вождя, отих поміщицьких синків, що доходили з Денікіним до паралелі свого маєтку, а потім, плюнувши на святую Русь, залишалися вдома шмагати селян?
Мов кролик на удава, дивився сенатор на роз'ярілого свого вождя. А той уже підвівся, широко закрокував по кабінету.
— Не ваші череваті аграрії, а мужики, мільйони дебелих мужиків потрібні мені для армії, яку я створюю, ви це можете втямити? І що ж ви їм пропонуєте? Чим сподіваєтесь привернути їх під мої прапори? Не те що дати, ви навіть пообіцяти боїтесь! Ні, панове, я глибоко обурений вашим недбальством і хочу, щоб ви знали це!
Сенатор нарешті зібрався з духом.
— Ваше превосходительство, дозвольте... Ми з графом Апраксіним наполягали... Але пан Налбандов виявився принциповим прихильником великого землеволодіння.
— Вигнати Налбандова. Завтра ж поповнити комісію мужикамц.
— Ваше превосходительство, нема поблизу мужиків: самі татари.
— Викличте з повітів волосних старост. Три дні строку на все;
— Слухаюсь...
Взявши папку, сенатор позадкував від столу, але біля порога знов зупинився в нерішучості.
— Ваше превосходительство, ще мені хотілось би дещо уточнити...
— Уточнюйте.
— Наскільки лівішими бажали б ви бачити основні наші положення?
Врангель замислився. Роздумливо задер голову до стелі, й на всю його довготелесу постать мовби ліг карб державної величавості.
— Гм... Зрештою, я теж проти крайностей,— сказав він згодом.— Одне слово, орієнтуйтесь на щось середнє. Так, щоб — лівіше правих есерів і... правіше лівих есерів.
В очах сенатора на мить промайнуло щось шельмувате, схоже на затаєний усміх, і одразу зникло. Він визадкував у двері, зберігаючи на обличчі шанобливий і серйозний вираз.
Врангель підійшов до вікна, рвучко розчинив обидві його половини. Вологим вітром вдарило з моря, приємно освіжило.
Море, вітер, темрява!
Крізь морок ночі, мов недремні чиїсь зіниці, роз'ятрено червоніють сигнальні вогні на кораблях, що ледь проступають силуетами з пітьми. Он сталевою горою височіє "Гальвестон", за ним дредноут "Мальборо", "Бенбоу"... А біля самої пристані причаївся "Емперор оф Індіа", той історичний корабель, на борту якого сам він, Врангель, прибув сюди з Константинополя.
Пригадались високі береги Босфору, Ая-Софія, мінарети Цареграда, пригадалась дружина, залишена десь там, за морем, на турецькому березі. Як вона зараз? Спить уже, певно, в цей час і в золотих снах своїх бачить батьківську милу Тавріду. Степи, степи, безконечні українські прерії, як любить вона згадувати їх! Степові маєтки, в яких минало її дівоцтво, попалено, розграбовано, землі ділить між собою голота... Чорт з ними, з тими землями, владу б скоріше добути, повну, вінценосну! Дочка войовничого колись роду з розбагатілої української шляхти, вона — дружина, теж хоче ділити з ним усі труднощі майбутнього походу, просить дозволу приїхати сюди, до нього, до "зятя України", як жартома називали колись його в сім'ї. Чому ж він їй не дозволяє приїхати, чому? Чи справді не хоче піддавати труднощам похідного життя, чи, може, десь у глибині душі й сам носить непевність у своїх замірах, в щасливому завершенні того, що йому доля веліла здійснити?
Чаплинський майдан, як макове поле, цвіте: барвисті хустки, та чабанські папахи, та червоно-армійські — з малиновою зорею — шоломи... Якщо свято, то свято для всіх: прийшли господарі, прийшли і їхні постояльці — бійці відведеної з-під Перекопу латиської частини, що стоїть у Чаплинці постоєм.
Гуде, радісно клекоче майдан. Ділитимуть землю. Правда, невідомо ще як: хто каже на двори, хто на їдоків. Розшарілі молодиці-сол датки, зачувши, що землю нарізатимуть на їдоків, рішуче протискуються з своїми виводками наперед, тримаючи найменших на руках так, щоб видно було комісії. Хай бачить вона цих їдоків, хай не забуде і їм нарізати ленінські наділи!