Знову тополі за вікном. Гнуться, гойдаються на все небо. Дивно на них, на таких, дивитись: видно тільки, як ламає їх вітер, а голосів їхніх — як бринять, як гудуть за вікном — не чути. Лише ходять, гойдаються віттям по небу, німі. Війнуло з темряви снопами паровозного іскор'я, сипнуло аж під вікно, наче в вічі Ву-таньці, і вже зникли за розбурханим димом тополі. Незабаром один за одним повилазили дядьки з-під лав, засвітили в вагоні світло — недогарок свічки приліпив хтось при вході над дверима. Вагон знову, як вулик, загув, загомонів, кожному хотілося поділитися щойно пережитим — чи страхами, чи хоробрістю.
І раптом... що це?
Вутанька вся аж стрепенулась. Десь близько за перегородкою ніжним, ледве чутним струмочком забриніла пісня. Який знайомий, який рідний мотив! Вутанька ще в якомусь гнітючому палаючому запамороченні приклала руку до лоба: що це за пісня така знайома? Де вона її чула? І не встигла додумати це, як щось уже сяйнуло в пам'яті, гарячою хвилею хлюпнуло в саме серце.
Ти, машина, ти, желєзна, Куди милого завезла?
Та це ж вона, жива її, Вутаньчина, пісня озивається до неї! Якими шляхами, якими світами пройшла, щоб через стільки років знов вернутись до неї, забриніти із уст незнайомих делегаток в дострілянім, бандитськими кулями пощербленім вагоні!
Ти, машина, ти, свисточок,
Подай, милий, голосочок... . .
її пісня — і вже ніби й не зовсім її. Скільки часу минуло відтоді, за клопотами та за іншими піснями .же й забувати стала цю давню мелодію, що сама їй колись наспівалась у гарячих степах, на фальцфейнівських стернях. А вона, її ніжна пісенька, навіяна першим коханням, знайшла її тут, через стільки літ, наче з далеких мандрів лине, вертається знов у розбентежену Вутань-чину душу. Ти, машина, ти, железна... "Але чому, чому саме зараз, саме тут? — билася думка, і раптом аж моторошно стало: — Чи не за гріх? Може, для того й забриніла, як живий докір від нього, щоб застерегти тебе в цю ніч, щоб собою нагадати тобі про твою далеку першу любов!"
— Вутанько, впізнаєш? — промовив, дослухаючись до пісні, Цимбал.— Це ж твоя...
Як людина, що з літами змінюється, зріє, мужніє, так змінилась за роки блукань між людьми і ця її проста дівоча пісенька. Видно, і в окопах побувала, і в теплушках солдатських. Спершу, як складала для Леоніда, було в ній лише про машину, та про свисточок, та про милого голосочок, а тепер уже є і про тих новобранців, що везуть їх до прийому, і про скляні двері, де сиділи офіцери...
Все дужче й дужче бринить рідна мелодія, все голосніш озивається із-за перегородки пісня, хапає за душу, кличе Вутаньку до себе. Хто ж це там співає?
Коли підійшла Вутанька до гурту, її навіть не помітили. Збилися навколо баби Келебердихи цілим хором, задуманим, тужливим. Незнайомі сестри-жалібниці в благеньких шинельках, якісь хлопці в піджаках, з гвинтівками на плечах. І кременчуцька робітниця тут, і ще якісь жінки... Вутанька стала, принишкла біля них, непомічена, і слухала, як рідна її пісня росте, оживає уже в інших, не її устах. Де вони її почули, від кого підслухали? Чи, може, й самі вони, що їдуть оце делегатками, що стиха в задумі підспівують, колись, як і вона, з торбами заробітчанок шукали щастя по каховських невольничих ярмарках, по чужих несходимих стернях?
Гей, гей, йо-ха-ха-ха, Подай, милий, голосочок...
Не пісня — сама її заробітчанська молодість, саме її перше кохання билося живим співом, гарячими врунами горнулося в груди, проймало, краяло душу. Незчулась, як'^льози бризнули їй з очей, не помітила, як і самсрйже приєдналась до гурту, дала волю собі:
Гей, гей, йо-ха-ха-ха, Бо я їду-від'їжджаю...
Дзвінкий високий Вустин голос одразу наче осяяв вагон, заставив усіх захоплено обернутись до неї. Що за молодиця така стоїть між ними і, обливаючись слізьми, співає, співає? Вже слухав її увесь вагон, разом з іншими слухав Вутаньку і воєнком, завмерши у дверях, впившись у неї своїми палаючими очима. Вона ж нікого не бачила, нікого не помічала. Разом з піснею вже мовби переносилась в інший, нетутешній світ. Ллються сльози, рветься душа, а вона виводить все вище й вище, як влітку в степу, в сині таборові ночі, коли йдеш по землі, а пісня сягає неба... Не думалось уже ні про що, не хотілося їй зараз нічого, крім одного,— щоб пісня не кінчалась ніколи, щоб лилася й лилася отак, як вічна молодість, як її невгасиме перше кохання...
XIII
Музикою, та сонцем, та гарячим кумачем транспарантів зустріла делегатів закучугурена снігом Полтава. На дахах ще сніг, а під ногами плющить. Сонце б'є у вікна будинків, де попід самими дахами на оздоблених барвистою керамікою фасадах виноград зелений в'ється і золотисті соняшники цвітуть, як живі! Дарма що снігу перед цим щедро ввалило, проте вже по всьому чути: скоро, скоро весна...
Серед делегатів навіть турбота: не позаливала ,6 повінь дороги назад, наллє балки — не проїдеш. Як виїздили з дому — морози палили, а тут тобі ніби провесінь, соняшники серед зими на будинках цвітуть, і виноград поміж крижаними намерзами зеленіє, немов справжній;
Видихались хурделиці, все відтає, іскриться, доки йшли з вокзалу, все капала й капала згори на шапки та на хустки рання полтавська провесінь. На вулицях зустрічалося багато військових, що заклопотано кудись поспішали. Вутанька при кожній такій зустрічі наливалася хвилюванням, іноді аж кидалась вперед, все їй здавалося, що от-от вирине з гурту шинелей її Леонід. Уявляла, як він був би здивований, як зрадів би, загле-дівши раптом її в натовпі делегатів та делегаток.
Розміщали делегатів у залах колишнього Дворянського зібрання.
— Чи це вже ми, Вутанько, такі благородні з тобою стали? — пожартував Цимбал, вступаючи у велику з колонами залу, де йшла реєстрація прибулих.— Колись нас сюди й на поріг не пустили б, а тепер тут, бачу, й закурити можна.
Кинувши клунок з харчами під стіну, він повагом добув з кишені свій здоровенний капшук з тютюном.
— Ви мерщій чадити,— сказала Вутанька з докором.— Хіба за такими вдержиться чистота: всі стіни вже он плечима пообчовгували, чобітьми пооббивали, як на вокзалі.