А поки що, покурюючи з Оленчуком; і думаючи кожен про своє, вони невесело дивляться через Сиваш на Перекоп, дивляться, як у своє майбутнє.
XV
Степом навпростець понад морем — із Хор-лів на Скадовськ — кінні конвоїри женуть полонених греків.
Дивно було серед цього світлого прозорого степу, де досі, крім місцевих пастухів, певно, ніхто не ходив, бачити раптом їх, засмалених нетутешнім сонцем, бачити, як понуро волочать вони по жорстких кураях та по ніжних, що тільки витикаються із землі, степових тюльпанах, свої пудові англійські ботинки.
Обіцянками легких завоювань принадила їх і погнала на Вкраїну Антанта. Бажаючи не відстати від своїх старших партнерів по майбутній колонізації України, греки до весни прислали на український Південь також і свої окупаційні війська. Тисячами лягають вони в ці дні в боях під Одесою; їх повно було зараз у Криму, де вони зайняли Сімферополь, Джанкой, Таганаш... їхні прокипілі кров'ю берети, або "капорці", як називають їх повстанці, валяються всюди понад берегом у Хорлах.
Кого вбито, хто втік, а їх сімнадцятеро (з-поміж них кілька офіцерів) бредуть зараз під повстанським конвоєм на Скадовськ. Дрібнорослі, мовчазні, з смолисто-чорними чубами, чвалають, понуривши голови, втомлено печатають незнайомий степ кованими підборами свого англійського взуття.
Конвоїрів при них п'ятеро. З боків полонених супроводжують Альоша Мазур та Янош-мадяр, а позаду, на чималій відстані, пустивши поводи, їдуть Явтух Судар, Дерзкий та Яресько, якого командир загону призначив старшим. Сталося це зовсім несподівано для Яреська. Коли перед тим, як вирядити їх у путь, Килигей оглядав конвоїрів, щоб вибрати з-поміж них старшого, погляд його спершу був зупинився на Дерзкому, і ніхто не мав сумніву, що саме його, свого брата, він призначить старшим. Однак, мовчки змірявши брата поглядом, командир загону чомусь перевів очі на Яреська: "Ти будеш".
Дерзкого це, видно, нітрохи не образило, їде собі, та посвистує, та час від часу обмінюється з Явтухом Сударем на кивах, на мигах про щось своє. Про що вони переморгуються? Яреськові їхнє переморгування не дуже до вподоби, схоже на те, що є в них щось потайне на думці. Той їде, посвистує та посміхається якось спідлоба, а дядько Явтух, бовтаючи ногами, стиха мугиче й мугиче, наче найнявся:
Ой пасіться, сірі воли, не бійтеся вовка, А я піду на той хутір, де бабуся ловка...
Греки попереду, погорбившись, спотикаються по кураях, понуро плентаються, наче женуть їх на розстріл. Чого вони прийшли сюди? Щоб умерти на цій незнайомій землі? Як найдешевших своїх наймитів, одягла і обула їх Антанта, послала на глум і на злочин. Тепер ось ідуть, як засуджені до страти, беззбройні, зганьблені, мовби вперше відчувши приреченість і злочинність своєї справи. Поступово щось навіть схоже на співчуття прокидається в Яреська до них, до цих понурених і одурманених ворогів. Під час бою там, у порту, бив по них не вагаючись, з радістю й насолодою посилав на їхні голови "гусаків", а зараз, дивлячись на їхні приречено зіщулені плечі, що ніби весь час чекають удару, хлопець почуває, як поступово відтає й відтає в ньому ненависть до них. Теж люди. Десь позоставляли й матерів, і коханих дівчат, і домівки. А ще ж молоді, і навіть по спинах їхніх, по оцих їхніх зіщулених плечах видно, як ще їм хочеться жити.
Час від часу греків доганяє дядько Явтух і, порівнявшись з крайнім із полонених, на мигах питає в нього, котра година. Той — молодий, кучерявий хлопець — дістає з кишені срібного годинника-"цибулину" і, бренькнувши кришкою, мовчки, майже з благанням показує дядькові циферблат. Він довго й терпляче тримає годинника перед дядьком, срібна кришка сліпучо горить на сонці, а дядько, схилившись з сідла, все дивиться на неї, мов зачарований. Надивившись, дядько нарешті випростується в сідлі, киває грекові, і той — все з тим же благальним, страдальницьким виразом на обличчі — закриває годинника й, сховавши, доганяє гурт
Так повторюється кілька разів. Зрештою, Яресько не витримав:
— Що ви, дядьку, все на стрілки поглядаєте? Чи дуже кудись спішите?
Судар, переглянувшись з Дерзким, якось дивно, краєм рота осміхнувсь до Яреська:
— А тобі хіба ще не набридло? Не хотів би спекатись? Чи доки ми їх гнатимем?
— Як-то доки? — здивувався Яресько.— До самого місця, куди наказано!
Дядько, хитрувато прискаливши око, кивнув у бік Дерзкого:
— Його он жіночка в Чаплинці жде молода, недавно оженивсь. Та й мені не завадило б додому заскочити. А тебе теж, Яреську, здається, котрась виглядає на побивку?
Яресько настороживсь: до чого він все це? . — То що ж, по-вашому: кинути, розпустити їх по степу?
— Нащо розпускати? Розбіжаться та й персні свої по степу рознесуть. Можна й не розпускати...— і, двозначно осміхаючись, Судар знову переглянувся з Дерзким.
Тепер вступив у розмову й Дерзкий.
— Він, мабуть, хоче їх на наш бік переагітувати,— насмішкувато кивнув він Судареві у бік Яреська.— Революціонерів, мабуть, хочеш із них поробити? Ні, брат, це тобі не французи,— голос його враз став холодним.— Тут, брат, темнота — не проб'єш. Французів розпропагували, англійці заворушились, а ці... справді — як віслюки! З усіх солдатів Антанти — це най-упертіші.
— То що ж, по-твоєму?
— Як що? Доженем до тієї он могили і... в розход. Яресько глянув на Дерзкого, потім на Сударя і по
їхніх обличчях зрозумів, що це між ними вже заздалегідь домовлено.
— Ні, так не вийде,— сказав спокійно й твердо. Дерзкий скосив на нього зеленаве склянисте око:
— Чому?
— По-перше, є наказ командира — доправити їх до місця...— Яресько примовк, щось думаючи.
— А по-друге?
— А по-друге,— Яресько підвищив голос,— є директива Леніна: полонених не вбивати, а обмінювати через Червоний Хресті
— Хай, значить, в Грецію повертаються?
— Хай.
Після цього їхали мовчки. Незабаром під'їхали до могили.
— Привал! — скомандував Яресько.