— Та хай ростуть на здоров'я,— весело загомоніли бійці.— Ще солдатів буде треба та треба!
Дали Куликові зерна. Аж кректав Мефодій, тягнучи з трюму п'ятипудову свою пайку на берег.
Килигей тим часом наказав спорядити червону валку з зерном в подарунок чаплинській бідноті та іншим селам. Закипіла робота! Насипали лантухи по саму зав'язку, нашвидкуруч надписували зверху, хто кому посилає, і потім з розмаху кидали в куркульські вози, аж ті порипували та стогнали, осідаючи під цією вагою. Кидали дядьки-фронтовики, кидала молодь, кинув мішок і Яресько, захоплений загальним настроєм. Вхопив мішок за "чуба" Янош,. друг його,— за гузирі, розмахнули і прямо старому Гаркуші на воза.
—. Послужіть і ви революції, діду Гаркушо,— сказав підводчикові Яресько і потім довго й суворо розтлумачував, куди, під чиє вікно доставити.
— А мені? —: жадібно водив очима по лантухах Гаркуша.— Добудь що-небудь і на мою долю, га?
— Наша, діду, пшениця у вас не зійде,— відповів Яресько.
— Таке тобі? Чому?
— Сорт такий. Пролетарський!
— Оце таку правду заводите! Ні зернини не дали, ще й хурманів із нас поробили,— не міг ніяк вгамуватись Гаркуша.— Хоч вовни тюк під задницю дідові дайте, щоб м'якше в дорозі сиділось!
— Кому це тут вовни забаглось? — почувся суворий голос Килигея, що наближався з-поміж возів.
Гаркуша улесливо заметушився:
— Це ми, хурщики... Нам хоч вовна, аби кишка повна!
— Вашої кишки ніколи не напхаєш,— нахмурився Килигей.— Син досі десь петлюрівською матнею Вкраїну мете?
— Та що ж син...
— Відчалюйте, валка он уже рушає!
Рушила, поскрипуючи, валка; в задумі дивився услід їй Килигей. Вперше, скільки існує цей тополиний порт, валки з хлібом їдуть не зі степу, а в степ, не в темні трюми чужих суден таврійське ллється зерно, а навпаки, підіймається з трюмів на-гора, до сонця, до весни, повертаючись знову до тих, хто його виростив, хто його посіє...
Підійшов Баржак, і'теж став поруч, і теж дивився.
— Що ж, збулося, Дмитре?
— Збулось.
їхньою волею, їхньою силою здійснюється нарешті те, про що не раз, обливаючись гірким вантажницьким потом, мріяли вони потаємки в роки своєї молодості, проведеної отут, на каторжанських оцих естакадах.
XIV
З тополиного порту відбитий у греків хліб дійшов і до Строганівки, попробував пшеничного і капітан Дьяконов в Оленчуковій хаті.
Дьяконов потрапив у Строганівку саме в розпал весняних робіт. Оленчук з першого ж дня взявся до роботи на винограднику. Він зовсім не збирався перетворити своє благородіє в батрака, але Дьяконову не сиділось без діла, і невдовзі їх обох — Оленчука й колишнього його батарейного — село бачило вже на винограднику поруч: з ранку й до вечора трудились вони. Оленчук навчив офіцера, як обрізати кущі, як обкопувати, і Дьяконов виявився тямковитим учнем. Син відставного офіцера і сам з юних літ офіцер, він вперше в житті оце так близько зіткнувся з працею простої людини, вперше в житті змінив зброю на садівницький ніж та лопату і вперше відчув тут високу, якої раніш ніколи не знав, насолоду праці.
Оленчуків виноградник — над самим Сивашем, на пологому схилі, обернутому до сонця. Оленчук розповідає, що ще за його дідів на цих місцях понад Сивашем, де зараз городи та виноградники, була мертва земля, один кермек та смердюг ріс, що його й верблюди не їдять. Мертво було, аж доки один з Оленчукового роду не докопавсь тут до солодкої води. А це, як відомо, тут все: де вода — там життя.
— Наче й багато її, а не нап'єшся,— дивлячись на залиті Сиваші, з гіркотою каже Оленчук.— "Тому тебе багато й є, що тебе ніхто не п'є",— казали колись чумаки, здивовані тим, що воли їхні не п'ють морської... Через нестачу води ніяке й дерево в нас тут не росте, одна тільки жилава акація маловоддя наше витримує.
— А ото он? — вказує Дьяконов на кілька високих сріблястих дерев, що самотньо височать далеко над Сивашем.
— Ото ж явори на поповій леваді. Де явори — там якраз колодязь: ще перед війною ми з братом копали. І на Сивашах, примічайте, де кущик комишу темніє, то, значить, там пробивається потроху солодка вода із прогноїн...
Сиваш, оце гниле таємниче море, не перестає дивувати Дьяконова. Диво природи. Геологічна загадка. Лежить болотистим мертвим простором, з сизуватим нальотом солі, розкинулось до самого обрію, до ледь темніючої на виднокрузі смужки кримського берега.
— То Литовський півострів?
— Це по-вченому — Литовський. А ми його Турецькою батареєю звемо. Колись там турецька батарея стояла. Коли малим був,— несподівано посміхнувся Оленчук,— бігали ми туди, бувало, пташині гнізда дерти. Багато птахів на тій батареї гніздилось.
— Через Сиваш бігали?
— А що ж: влітку він, буває, висохне, аж курить. Хто знає, той і возом переїде, а коли хто так, навмання пуститься, то...— Оленчук поглянув на офіцера якось скоса, Дьяконову здалося, що навіть з підозрою: "Чи не тікати, мовляв, надумали, ваше благородіє?" — Один пішов, не спитавшись броду, та й досі нема. Такий Сиваш.
Дивне море! Мінливе, підступне. То вкриється водою, то знову зжене її вітром назад у Азовське, і зостанеться тут на сотні верст голе забагнючене дно з тисячами пасток чаклаків та прогноїн, трясовин та ям, ні на яких картах не позначених, ледве затягнутих зверху сивою смердючою тванню.... Сивизна — від солі, від того й Сиваші, пояснює Оленчук.
Вірити тут оку не можна. Он серед сивого відкритого простору темніє якась стеблина, мабуть, водорость, занесена під час припливу з Азова, або кураїна, закочена вітром зі степу. Свіжій людині не вгадати — далеко вона чи близько, велика вона чи мала? Все тут якесь несправжнє, химерне, все на оптичних обманах. Щоб з'ясувати щось, Дьяконову знов і знов доводиться звертатись до Оленчука. Для нього таємниць тут нема: безліч загадок, якими Сиваші вражають Дьяконова, Оленчук читає вільно, як відкриту книгу. Справжнім володарем цього краю, мудрим знавцем тутешньої природи виявився колишній його, Дьяконова, підлеглий. По Сиваші, що вже повтягував в себе стільки людей, поміж страшними чаклаками та трясовинами, де інший і вдень не пройде, Оленчук пройде і в найтемнішу ніч! Сіль все життя тут потай від стражників ночами збирав. Землю оцю, здається, бачить під собою наскрізь. По росі на травинці, по якихось своїх таємничих прикметах вгадає, де солодка проб'ється вода, де гірка. На безводді, біля самого омертвілого моря, де ніщо не росте, виноградник ось який викохав — на плечах носив чубуки із Криму через Сиваш...