Снопи на воза клав Данько, Левко з Дусею подавали. Накладали не по багато, бо вітер рвав снопи, і Дуся побоювалась, що як рвоне, як пужоне, то й воза їй із снопами перекине.
За першу половину ночі встигли зробити дві ходки, і все поки що йшло гаразд, якщо не зважати на те, що Дусі поривами вітру кілька разів високо задимало спідницю, і Левко, дивлячись на її жарти з вітром, реготав на весь степ. А вже після півночі в степу помітно посвітлішало,— певне, місяць з-за хмари піднявсь, і навкруги одразу стало видніше.
Одначе не вертатися ж було назад... Тільки вони зупинились возом біля полукіпка і почали накладати, як раптом десь зовсім близько зі степу озвався кулемет, джвікнула в повітрі куля, друга, третя... Чи шаль-ні, чи справді їх помітили звідти і стріляли по них? У всякому разі, довелось припинити роботу і перечекати. Всі троє вмостились тут же, під полукіпком: Яресько з одного боку, Левко з Дусею з другого — через сніп від нього. Біля себе вони притримували за віжки й коней, щоб, схарапудившись, часом не втекли.
Стрілянина зривалась то в одному, то в іншому місці в степу. Незважаючи на пізній час, Данько знав, тисячі людей зараз тут не сплять, чатують біля кулеметів, лежать у дозорах, прислухаючись крізь бриніння сухих стебел, чи не двигтить від Перекопу земля під вагою отих нових таємничих страхіть, що звуться танками і що біляки все погрожують пустити їх на плацдарм... Шумить вітер, роздимаючи на гарбі снопи, а небо все в летючих хмарах, то сивих, то аж голубуватих — крізь них все дужче просочується світло місяця, який вгадується десь там, по той бік хмар.
Через сніп Яреськові виразно чути схвильований, пристрасний шепіт Дусі, що, зрадівши, видно, цій перестрілці, вирішила сама нарешті відкритись Левкові у своїх почуттях. Данькові подобається відверто щирий вогонь жіночого серця, оця жагуча закохана сміливість, з якою молодичка лине до свого обранця.
— Відпросився б ти в командира, прийшов би до мене хоч на часину,— аж співає вона напівпошепки за снопом.— Я тобі й голову змила б, і чуба оцього розчесала б, невмивака ти мій хороший!
Чути, як Левко вдоволеним баском заперечує.: ведмідь, мовляв, ніколи не вмивається, а здоровий... Сміються обоє.
— Сунься ближче до мене...
— Та я ж близько,
— Ще ближче!
— Ха-ха! А не боїшся — як обніму?
— Обнімай!
Захоплені своїми жартами, вони вже, видно, зовсім забули про Данька, про все навколишнє, не чують, як пострілюють біляки. Пустують, сміються, граються, як діти. "Обніми мене, обніми!" — чути її безсоромний, жадібно-радісний голос, і вогонь її тіла мовби пашить, б'є на Данька крізь снопи; і вслід за їхнім куйов-дінням — смаковитий звук поцілунків, що обриваються невдоволеним Левковим: "Тпрут сатани!" Це він на коней, що ніяк не звикнуть до стрілянини і, харапудячись, раз у раз смикають віжки і заважають їм цілуватись.
Потім чути — закохані домовляються про майбутнє. Тільки білякам кришка — так і поженяться. Дуся готова б і зараз, не відкладаючи ні на день, проте Левко дуднить заперечливо:
— Поки Перекоп не буде наш, ти про це й не думай. Інакше світовий пролетаріат мені цього не простить.
— Простить, простить,— сміється вона, і знову тріщать снопи, граються, куйовдяться, борюкаються, весь полукіпок аж ходором ходить не так од вітру та бурі, як від їхніх пустощів, і все знову завершується звуком поцілунків, і знову коніг харапудливо смикаючи віжки при подзенькуванні куль, не дають їм доцілуватись.
Нестерпно солодко слухати Данькові, як вони радісно казяться, чути їхній закоханий шепіт, сміх, борюкання, пестощі й особливо оте жагуче: "Обніми! Не бійся!" Нестерпно було це, і в той же час слухав би й слухав оці буйнощі чужого кохання, їхню розпалену пристрасть, від якої і своє власне кохання стає ще дорожчим, ще жаданішим... Де Наталка? Здається, встав би і крізь дзизкіт куль, крізь колючі дроти й окопи, крізь кордони воюючих армій пішов і пішов би розшукувати її, свою синьооку... Ніч стугонить вітром, хмари над степом летять, із-під їхніх розбушованих сивих туманностей місяць так ні разу й не пробивсь. І як він, що десь тільки вгадується по той бік хмар, так вгадується Данькові десь там і Наталка, і здається іноді, що ось-ось вона вже з'являється із-за світлого бушовища хмар і, на якусь мить застигши на їхньому тлі, всміхається звідти йому.
Стрілянина тим часом вщухла, і вітер ніби поменшав — над степом наступила безгомінь; навколо потемніло, як буває це вже перед світом; Данько піднявся з-під полукіпка.
— Годі вам куйовдитись,— окликнув своїх закоханих.— Пора за роботу.
Дуся підхопилась жваво, як дівчина, і по-змовниць-ки щасливо посміхнулася до Данька, а за нею повагом вибрався із снопів і закудланий Левко.
Не встигли вони вкласти й десятка снопів, як знову знялась неподалік пальба, заспівали кулі, і всі троє, попадавши в снопи на гарбу, вдарили по конях.
Зупинились у вибалку, де кулі вже не могли їх дістати.
Стрілянина не вщухала.
— Знову хтось через фронт переходить,— висловив догадку Левко, прислухаючись у той бік.
Останнім часом рідко минала ніч без того, щоб хтось не з'являвся звідти, з біляцького боку, на плацдарм. Приб'ються або незаможники, що їх невідкладне якесь горе пригнало сюди, або зв'язківець від кримських партизанів, або кілька червоноармійців із захоплених у полон, яких не встигли розстріляти... Хтось, певне, спробував щастя і цього разу.
Зі степу, з боку позицій наближався гомін. Незабаром із сутінків світання вибрела чимала група червоноармійців, селян, жінок з кошиками, як на базар... Попереду когось вели попід руки. При наближенні їх Яресько розгледів, що ведуть дівчину, видно, було її щойно поранено, обличчя бліде, голова знесилено схилилась на плече якомусь селянинові з сивою розкошланою бородою.
Ось іще ближче. Але що це? Данько подумав, що він божеволіє...
— Наталко!
Вона скинула до нього очима, великими, нажаханими.
Бліда, обірвана, коси теліпаються. Чому вона така? Звідки?