Як бачимо, до справді наукового розуміння тут ще безмежно далеко. Та все ж усі ці наївно-фантастичні уявлення будили допитливість, примушували працювати думку в певному напрямі, поки не настав час перевірки цих байок дослідом і спостереженнями. Географію, астрономію й зоологію такого ж роду ми зустрінемо і в українських церковних письменників XVII ст., хоч там вона запозичається вже з інших — не так грецьких, як середньовічних латинських джерел.
ІСТОРИЧНІ ТВОРИ
Допитливість історичну повинні були задовольняти перекладні візантійські хроніки, з яких досить назвати згадану вище хроніку Іоанна Малали, відому в перекладі вже з XII ст., але менш популярну в східних слов'ян, ніж хроніка іншого ченця — Георгія, на прізвисько Амартола (тобто "Грішника"), IX ст.; руська редакція староболгарського перекладу цієї хроніки припадає на першу половину XI ст.
Обидва твори дають виклад всесвітньої історії, але з традиційного візантійсько-чернечого погляду, тобто, починаючи з історії стародавніх євреїв (старозавітної), продовжуючи історією раннього християнства (за Новим завітом) і кінчаючи докладно викладеною історією візантійською. Хроніка Георгія Амартола складається з чотирьох книг. У першій, без певного плану, розповідається про Адама, Немврода, Ніна, персів, римлян, Філіппа Македонського, Олександра Македонського, про брахманів, халдеїв, амазонок тощо. Друга починається також з Адама й дає старозавітну історію аж до римських часів. У третій книзі йде римська історія від Цезаря до Костянтина, в четвертій — історія Візантії, яку Георгій припиняв на 842 році, але продовжувачі повели і далі.
Укладач у вступі до своєї хроніки запевняє, що він скористався для своєї праці як старими еллінськими, так і новими візантійськими історичними працями, так само як і різними моралістичними писаннями, але вибрав з усього цього матеріалу лише те, що йому здавалось "необхідним" і "корисним", прагнучи подавати тільки правду й утримуючись від усяких прикрас. Про "правду", звичайно, не доводиться говорити; що ж до "необхідного", то до нього належать не стільки політичні події, як факти церковної історії: суть чернецтва, виникнення і поширення іконоборства у Візантії (VIII ст.), вірування язичників, віра сарацинів і т. ін. Чернечий погляд на світ, витриманий у хроніці, яка включила в себе і міркування на богословські теми, і розповіді про чудеса, різко засуджує єретиків і прагне повчати читача.
ПОВІСТЕВА ЛІТЕРАТУРА
Хроніка зацікавила читачів Київської Русі, які познайомилися з нею, видимо, із складеної в Болгарії широкої історичної компіляції XI ст., відомої під назвою "Еллінського і римського літописця". До цієї компіляції ввійшли обидві хроніки — і Іоанна Малали, і Георгія Амартола, доповнені запозиченнями з біблійних книг і з апокрифічної літератури. У XIII ст. цей "Літописець" був значно розширений і збагачений ще іншими пам'ятками, в тому числі такою відомою потім у Північній Русі й на Україні міфічною історією Олександра Македонського, яку можна віднести вже до окремого розряду перекладної літератури — до перекладної "белетристики".
Вже на перекладах старозавітних біблійних книг, апокрифів і житій східнослов'янський читач знайомився з античними міфами і східними переказами, в більшій чи меншій мірі християнізованими. Не тільки подібні "бродячі" сюжети, але й самі жанри ряду творів на релігійні теми — фантастична казка, змагання в мудрих запитаннях і відповідях, героїчний епос, часом суто світського "богатирського" характеру — не чужі, певно, і місцевому слов'янському фольклору, полегшували засвоєння цього нового письменства. Останнє приносить також літературні жанри біографічної повісті й справжнього роману із вплетеними, на східний зразок, дидактичними апологами, а також жанр історичної хроніки ("книги царств").
Ті самі сюжети і жанри ми знаходимо в перекладній світській "белетристиці" Київського періоду. Очевидно, церковна література, що посилено насаджувалася, в значній мірі підготувала грунт для поширення світської повісті. Звичайно, візантійська література, яка була і тут основним джерелом або, принаймні, інстанцією передачі для літератури слов'янської, накладає свій християнсько-повчальний відбиток також на ці світські твори. До того ж тільки незначна частина багатої розповідної літератури Візантії перекладається на мови південних і східних слов'ян. Це здебільшого популярні твори типу "народних книг", тоді як любовний або сатиричний роман і інші жанри розповідної візантійської літератури, почасти ще пізньогрецького походження, зовсім невідомі слов'янському читачеві.
Серед перекладених розповідних творів центральне місце займає воїнська повість, зокрема зв'язана з історичними особами і подіями, як-от роман про Олександра Македонського, повість, вірніше ціла хроніка, про "Іудейську війну" Иосифа Флавія або менш популярні самі по собі повісті про зруйнування Трої та про інші події легендарної воєнної історії, в тій мірі, в якій вони відбиті в перекладних візантійських хроніках.
Особливий інтерес до повістей з воєнною тематикою цілком зрозумілий у князівсько-дружинних колах Київської Русі, бо і в побуті, і в усному героїчному епосі вищої верстви феодального суспільства воєнні сутички посідали центральне місце, звідси воєнним подвигам і особистій доблесті надавалось виняткового значення. Зокрема, одним із типових епічних героїв фольклору слов'ян і інших народів є юний витязь, який з дитинства виявляв незвичайну силу та мужність, нерідко в поєднанні із невластивою вікові мудрістю. Цей же образ не раз повторюється протягом століть у писаній літературі східних слов'ян, перекладній і оригінальній. Його ми зустрінемо в "Александрії", у візантійській повісті про Дігеніса-Девгенія, в історії героїв Троянської війни, в пізніших перекладах східної повісті про Єруслана і західної — про Бову і т. д. Тих же епічних рис палкого, сміливого, часом навіть необачливого юного витязя надає своєму героєві (навіть з деяким порушенням історичної правди) автор "Слова о полку Игоревh".
Винятково сприятливий грунт для створення епічного образу молодого героя-переможця, що не знає перешкод, являли справжні історичні обставини життя й діяльності Олександра Македонського.