— Прошу! — закричав Фрусін, показуючи нам на заквітчаний лімузин.
— Це для нас? — не повірив Шляхтич і навіть зупинився від несподіванки.
— Моя ідея, Євгенове виконання! — радісно заверещав Фрусін.— Лімузин з київського Палацу одружень. Ми найняли його на весілля. А що? Хіба весілля важливіше за те, ради чого приїхали сюди ми?! І хіба ми не женихи?
— Взагалі кажучи, я жених,— сказав я Фрусіну,— та й ще дехто тут. Але ж нема наречених. Машина з самими женихами? Хіба це серйозно?
— Митю! — сплеснув долонями Фрусін.— Ти хочеш стати серйозним? Що я чую! Але ж глянь на цю машину. Ти бачив коли-небудь серйознішу машину?
— Ніколи і вовіки-віків не побачу.
— То сідай у неї і будь серйозний.
Власне, хіба я вагався хоч мить? От тільки Шляхтич. Він мовби не наважувався.
— Ну, гаразд, Льоню,— сказав я йому вже з машини,— а коли б тебе обрали президентом? Однаково б довелося їздити в такому лімузині, ще й інколи заквітчаному. Адже могло бути таке?
— Взагалі кажучи, кожен може бути обраний,— посміхнувся Шляхтич і теж поліз у машину.
І ось ми, використовуючи своє право обирати і бути обраними, а також право рано чи пізно одружитися (бо ним скористався тим часом лише Шляхтич), поїхали по Києву в величезному чорному лімузині, в стрічках і квітах, привертаючи до себе всі погляди, приголомшуючи своєю загадковістю всіх, хто нас бачив того дня.
Машина, повна женихів, а нареченої жодної. Власне, наречена в нас була. Нареченою своєю ми назвали Київ. Зроблено було це одностайно.
Ми їхали по вулицях Києва, Київ дивився на нас, ми дивилися на Київ, і видавався він нам у нашій хлоп'ячій захопленості свіжою, здоровою, молодою дівчиною. Якби ми мали ще сякий-такий житейський досвід, то ми б порівняли Київ навіть з молодою жінкою, що розквітла в коханні і, прокинувшись вранці, найперше чує себе щасливою, сильною, доброю і щедрою, як богиня, і роздаровує цю щедрість усім, хто до неї наближається, але ми не могли похвалитися досвідом, тому в голови нам не могло прийти таке. Зате могли ми вигукнути: "Яка там богиня! Які там у дідька боги! Київ — це Київ, і цим сказано все, і до нас, і без нас, і навіки". Не ми вигадали ці слова — їх породило неконтрольоване захоплення.
Ми їздили і їздили своїм лімузином, закупленим Євгеном на цілий день, Київ вливався в нас, мов золота вода, ми були повні київської лагідності, київської музики, ми стали мовби отим суцільним київським співом: "Як тебе не любити, Києве мій". Слова Луценка, музика Шамо.
Сидячи в лімузині, ми, ясна річ, ще не стали читачами газети "Вечірній Київ", але вже солідаризувалися з її наполегливим твердженням про те, що "Київ люди прикрашають", ми пересвідчувалися в цьому знову й знову, бо коли сам Київ уявлявся нам нареченою, так би мовити, символічною, то наречених справжніх, живих і прекрасних, тут налічувалося, мабуть, не менше як півмільйона, мабуть, таких дівчат ніде в світі не побачиш, як у Києві, коло кожної нам хотілося зупинитися, і стримували нас тільки вуличні знаки, порозвішувані на київських вулицях так само рясно, як квіти на нашій машині. Стоянка заборонена. Зупинка заборонена. Проїзд заборонено. В'їзд заборонено. Ну, і, ясна річ, звукові сигнали теж заборонені якнайсуворіше — не свиснеш, не гукнеш, не подаси голосу машинного, щоб привернути до себе увагу.
А дівчата ж прекрасні, мов Київ, і Київ прекрасний, мов усі його дівчата, взяті разом. Якби я був серйозний, як доцент Крижень, я б, може, тільки тоді розповів про це місто, а так доведеться обмежитися отими словами досвідченого чоловіка, які я навів не тому, що вважаю їх єдино можливими, а просто за браком інших.
Потім ми їли київські котлети, пили київську мінеральну воду, мріяли про коньяк "Київ", мали намір повезти додому київський торт у дарунок, я придбав собі фотоапарат "Київ", щоб...
Але про що це я? Розбалакую про якісь торти та про мінеральну воду.
Дрібно й негідно.
Бо...
"Нині Київ є важливим політичним, адміністративним та культурним центром країни. Він переживає свою другу молодість — впорядковуються та розширюються його межі. І все це потрібно відобразити в новому гербі. Наприкінці минулого року новий герб Києва було затверджено. Як і в колишніх, кожен елемент нового герба сповнений символіки. На червоно-лазурному полі, яке відтворює кольори Державного прапора УРСР, зображені срібний лук — символ героїчного минулого, і золота, виконана в традиціях народно-декоративного мистецтва гілка каштана, вона уособлює вічну молодість і могутній розквіт України. Срібний щит зверху увінчують Серп і Молот — символ влади трудящих, а знизу — нагорода місту-герою — Золота Зірка".
Так написано в одній київській газеті, але й не про газету та про герб треба. А про віщо ж?
Треба про гори. І не про київські, бо в Києві не гори, а тільки пагорби, і такі вони чарівливо-зелені й ласкаві, що називатися б мали якось інакше: узвишшя, вознесення, зеленогір'я.
А мені треба про безжально суворі гори, з неприступністю, з крижаними вітрами, з несподіванками, з неможливістю відступу. Тільки вище й вище, і не маєш часу на здивування, не маєш права на знесилення й вичерпаність, і перепочинку не маєш, бо треба вище й вище, і тільки на вершинах досягнеш того, що прагнув, тільки там оглянеш свій світ, почуєш музику вічності, яку повинен почути кожен з нас бодай раз у житті.
Я ніколи не думав про гори. Наше місто в степу, на рівнині, життя моє теж, як видавалося мені, досі пролягало по рівному, все було просто, звичайно, життя усміхалося мені навіть у найгіркіші хвилини, навіть коли вдарився боляче тоді в лісі, життя засяяло для мене незабутньо-сірими очима, виснажливі дні й ночі змагань з металом якось забулися, вони відходили від нас одразу, може, тому, що мали поступатися місцем новим дням і ночам, ще виснажливішим, але й радіснішим водночас, в тій тривалій нашій боротьбі з металом було безліч несподіванок, тоді і вони були суворі й безжальні, тоді й зневіра могла пробратися в душу, але ми не відступили, Шляхтич не дав нам відступити, самі не відаючи, ми йшли тоді до вершини, але недосвідченість наша завадила нам розглянутися довкіл, а може, просто молодеча легковажність, іронічність, занадто розвинене почуття гумору (національна риса, ще від запорозьких козаків!) стали на заваді по-справжньому оцінити ті зусилля, які поцінували інші.