жадну щілинку, — чи їдеш у безвість, чи межи землею і небом; гвалт, тупотіння — не чутно ані свого голосу, ані гласу з-поза цеї домовини; ждіте, бабушка, вам помогут; та й діждали, що не знати, чи ти живий, чи ти мертвий, та й діждали — що дід мій казав, — що буде вам в їднім місці і срач, і їдіння, що буде вам стіки грошей, стіко багато, що не відкупитеся й од смерті, бо будете не живі й не мертві, і так буде вам довіку, що будете божевільні, але незамикані; а хто при памняті, того замкнуть, і буде він радий смертоньці, та не діжде смертоньки; колосся буде, як голови, а зерна ні на макове зерня, — і заким не повмирають останні, то перші не повмирають, хоч і вік їм настане; а будете так плакати, аж сльози по сраці тектимуть, а сміятися — навиворіт душі, а хреста накладати не пучками, а ліктями; церков буде стіки, що не знатимеш, де помолитися, бо не буде знаття, якої ти віри; бо всі будуть такі віруючі, що не стане віри, і хто захоче, той стане попом й без науки, і научатиме не в храмах, а по кишляках усіляких, — отоді настане найбільша війна, якої світ не бачив; мертві лежатимуть по сто літ, а живі кіля їх годуватимуться, — та вже й так мені є: несли мене янголи ні живу, й ні мертву, ні з якого гиншого світу в ніякий гинший світ — стіни хатів мені чорні, а земля біла; янголи ці, гицлики невслухняні, вороняками вбидвома настерігають, що я зроблю, як ворухнуся, — знаю тіко, що то янголи, сторожі такі кіля мене, хазяйни нові у цій хаті, — ввесь світ мені домовина; що я посію, що посаджу — лиховіття, як виростає; десь мої гроші в криниці притоплені, а міліціянти ніяк не знаходять — то, може, вже світ знов перегинакшився, що хочуть назад мої гроші в казну повертати, — не знаю; питаються мого сина, а де ж твоя мати, Петрусю, — він каже, як в гості поїхала, то й досі немає; а що ж то за гості, що рік і два не чувати, — о, то такі гості; а то такі гості, що мусить мою пенсію забирати та матері на дорогу висилати, що ніяк не дійде, не доїде, — йому тій циганці годити, що їй повний рот насери, а вона все кричить, що мало; механізаторів збулися — а ці пів села позасідали, — що циган, то на конях, що циганка, то доярка; кози глину обгризли аж попід вікна, мій Бурлака з тих бур'янів на городі не вилазить; а в мене подвір'я квіточками квітує, мальви у гулицю мею душею вибалакують: хто то йде, хто то йде — старшенька не мого сина Бурлаки дитина, чорнява та закосичена — чи це з того двору нечвидного, чи з яких хоромів; а хлопченя то геть мій Бурлака, русявий і високий на зір; циганська дитина так чорнооко видивля-ається по мому подвір'ю, а мій гонучок аж руку сестрину тягне до мого двору — чи не лежить на лавці горішків та яблучок йому на гостинець; не пуска сестра од себе молодшого братика, щоб до школи із ним не впізнитися — яка тобі баба, нема баби давно-давнезно; не прийде гонук до баби, не привітає баба гонука, не вийме грошей з-під солом'яника, на якому їй ві-і-чний впокій; таку ж то маю невісточку, — ага, то ти мало грошей даєш, не хвата на ці весілля; голова боїться слова сказати, як побачить, які відра пруть з молоком; янголики мої присоромлено одводять гоченята, як син вкрадається під моїм матрацом пенсію одбирати; облупить невістка мого Бурлаку, та й на хутори до свого табору, — ввесь світ табором обступив мою хату; якої це пенсії хвате на ті весілля; приповзає мій син, мій Бурлака без грошей і без білого місця на тілі; янголи з мею душею місця сибі не знаходять, важка їм ця ноша, старіють і забувають солодку дорогу до світу всевішнього, — люди тіла мого ніяк не одпровадять, бо тіла ніде не знати, бо син пенсію материну справно рабує та вічне життя їй на цьому світі позначує; стаю на воротях та вітаю їздців і пішаниць; а вози все такі, що на їдну домовину — та підіпру хоч їдною рукою під гору; їдьте й ви — ще вам у ті-го ворота на горбочку, та й.
1996р