Життя чи смерть?
Якщо ватажки не звернуть з дороги, їм досить ступити десять кроків, щоб розчавити людей і зруйнувати хату.
Ун дивився просто в очі найбільшому ватажкові. Вій був вищий за всіх, його величезний хобот міг задавити буйвола так само легко, як пітон душить оленя.
Колос зупинився прямо перед людьми. Решта проводирів, ніби скоряючись йому, теж завмерли на місці. І вся валка поволі вишикувалася круг людей широким, хистким півколом. Вронивши кийок до ніг, похнюпивши голову, Ун чекав своєї долі.
Нарешті ватаг зітхнув і звернув праворуч, в обхід куреня.
Інші тварини слухняно рушили слідом.
Кожен слон обходив і собі перешкоду. Жоден, навіть наймолодший, не торкнувся ні людей, ані їхнього притулку, і
Довго ще від важкої ходи велетнів гула земля. Зарості буйної трави перетворювались на зелене місиво, комиш і лотос вилягали під ногами гігантів. Розбіглися перестрашені гіпопотами. Гавіал завдовжки двадцять ліктів був відкинутий убік, мов жаба.
Віддалік на горбі виднілися постаті п'ятьох левів, і Звівши до червоного сонця свої морди, вони грізно рикали.
Невдовзі все слоняче стадо поринуло в річку. Хвилі хлюпнули назад на берег; здоровенні хоботи всмоктували воду й поливали холодним душем спини. Потім колоси зникли у хвилях.
Над річковою гладінню витикалися лише величезні голови і могутні хребти, подібні до каменів-кругляків, З принесених з гір льодовиками, гірськими потоками й лавинами.
— Нао уклав спілку з мамонтами! — озвався Ун. — А чому б синові Тура не дружити з слонами?
Гаснув день. Позникали з горба леви. Квапилися сховатися на ніч у безпечний притулок незграбні бики гаури і прудкі олені аксиси. Сонце торкнулося гірського пасма на тому березі річки. В лігвах прокидалися хижаки.
Ун вернувся до ліанового куреня, повівши з собою безплічка.
Розділ п'ятий
ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ ПІТОН
Збігло три дні. Леви більше не показувалися. Слони пішли в пониззя річки. Під гарячим промінням щедрого сонця швидко оживали потолочена трава і зарості. Всеплодюща мати-земля могла прогодувати всіх травоїдних звірів. Кругом кишіла дичина, й Унові досить було кинути дротик чи спис, щоб добути на день харчів. За прикладом свого батька Нао він ніколи не вбивав дичини більше, ніж вимагалося на прожиток.
Довгий час гарячка і маячня пораненого товариша псували Унові настрій. Та скоро Зурові рани загоїлись, і пропасниця більше не мучила його. На четвертий день в а покращало, й обидва приятелі відчули себе щасливими. Густа тінь ліан і пальмового листя давала любий холодок. Сидячи біля входу до куреня, уламр і безплічко тішилися довколишнім супокоєм і думали про те, що на цих родючих і чудових землях вони ніколи не зазнають голоду. На річкових плесах пурпурові чаплі шукали водяних горіхів. З протилежного берега в повітря знялося двоє чорногузів. Марабу витинав свій дивацький незграбний танець. Угорі пронеслася зграя жовтоголових журавлів, видно було їхні притиснуті в польоті лапки. Серед лотосів блукали чубаті крячки та ясно-червоні ібіси.
Випірнувши з річкової саги, гігантський пітон випростав на березі своє довге гладеньке тіло завтовшки з людський тулуб. Мандрівники бридливо роздивлялися здоровенного плазуна, невідомого досі уламрам. Пітон повз ліниво, очевидно, ще сонний. Ун і Зур і гадки не мали, що це одоробало може наздогнати вепра.
На всяк випадок воїни сховалися в своєму зеленому курені. Вони не знали, яка сила цього величезного плазуна, чи отруйний його укус, як укус того гаддя, що траплялося по той бік гір, у західних країнах. На цих невідомих землях пітон міг бути дужчим за тигра й отруйнішим за змію.
Пітон наближався до схованки. Ун узяв до рук довбню і дротик, але чомусь забув кинути бойовий клич. У великих хижаках він відчував життя, схоже на власне, а цей довгий, ковзкий безногий тулуб з маленькою голівкою і нерухомим поглядом холодних очей будив у ньому жах і огиду.
Підповзши до куреня, пітон звів голову і роззявив величезну пащеку з пласкими щелепами.
— Чи не пора вдарити? — спитав Зура уламр.
Зур вагався. Його одноплемінники вбивали гадюк, провалюючи їм голови кийками. Але що важили змії їхніх земель проти такого чудовиська?
— Зур не знає, — озвався нарешті ва. — Мабуть, не треба бити, поки пітон не напав на курінь.
Маленька голівка притиснулася до зеленого плетива і спробувала всунутися між ліанами. Ун, розмахнувшись, всадив гострий дротик у роззявлену пащу.
Пітон сахнувся з грізним сичанням, зверетенився всім довгим тілом і повернув до річки.
На галявину вискочив молодий сайгак. Угледівши його, пітон застиг на місці. Сайгак звів свою горбоносу морду і принюхався. Його стурбував людський дух. Сайгак крутнувся від куреня і лише тут помітив пітона. Затрепетавши, сайгак на хвилю скам'янів, мов паралізований, неспроможний відірвати погляду від пильних холодних очей. Потім, схаменувшись, метнувся вбік. Але гнучкий ковзкий тулуб кинувся слідом з прудкістю пантери. Сайгак перечепився через камінь, хитнувся. Страшний удар збив його з ніг. Однак перш ніж залізні скрутні встигли оповити його, звір підхопився і чкурнув геть. Опинившись край річкової кручі, сайгак озирнувся і побачив, що змій полоз відрізав йому шлях до втечі.
Охоплений дрожем, сайгак тужливо поглядав на зелені простори рівнини. Ще недавно він гуляв там на волі, серед буйної трави. Там було життя. Всього два вдалих стрибки, і він врятований! Заметушившись, сайгак марно спробував проскочити повз пітона по самому краю урвища і раптом на відчай душі перешугнув через заваду.
Удар дужого хвоста наздогнав його на льоту, звалив додолу, і сталеве тіло блискавично обвилося круг тварини, що задихалася. Сайгак, відчуваючи свою останню годину, жалібно мекнув. Якусь мить граціозне створіння ще борсалося в страшних холодних лабетах, потім захрипіло і, поникнувши головою, висолопивши язика, затихло. Уна, свідка цієї сцени, охопив глухий незбагненний гнів. Якби сайгака зарізав вовк, леопард чи навіть махайрод, уламр не здригнувся б. Але перемога цього повзучого гада обурювала його до живого серця. Він двічі поривався вийти з куреня, і щоразу ва утримував його.
— У сина Тура і сина Землі багато м'яса. Що станеться з нами, якщо Ун, — подібно до Зура, дістане поранення?