— Ун теж уклав спілку з печерним левом! — докірливо сказав безплічко. — Ун і Зур живуть разом у печері нагорі.
Хижак порвався до гостя. Уламр міцно стиснув у руці довбешку. Але Зур одним стрибком опинився між ними, прикриваючи товариша своїм тілом, і лев заспокоївся. Отже, печерний лев визнав за свого спільника й Уна.
Наступні дні Ун і Зур знов приходили. Хижак-гігант уже звик до них і навіть радів їхній появі. Звірові набридло бути самотнім. Він був молодий і від народження до минулої осені жив серед своїх родичів. Там, у річковому понизов'ї, на березі озера було його лігво, де він оселився з самицею. Їхнє потомство вже починало полювати. Та одної горобиної ночі озеро вийшло з берегів. Прибережні кущі залили бурхливі води. Ураган вирвав з корінням гінкі пальми. Стрімкий потік поніс геть самицю та її виводок, а самця, підхопленого виром разом з буреломом, викинуло на пустельний берег.
Весь дощовий період лігво залишалося під водою. Спершу лев з похмурим і розпачливим завзяттям розшукував своє житло. Крізь плюскіт осінньої зливи громовий голос кликав загублених родичів.
Минали дні. В своїх скитаннях хижак набрів на скелясте пасмо й оселився в печері, ховаючись від водяних потоків, що спадали з неба.
Невиразна туга точила звіра. Вранці, прокинувшись, він обнюхував закамарки свого лігва, а вернувшись з ловів, клав здобич додолу й роззирався навкруги, ніби чекаючи, щоб хтось поділив з ним обід.
Поступово образи самиці й дітей поблякли і зникли з його пам'яті. Він одвик відчувати біля себе якийсь інших запах. Але самота, як і раніше, гнітила його.
Одного вечора Ун і Зур подалися з печерним левом на полювання.
Вони йшли втрьох джунглями при світлі щербатого місяця, що кидав жовті плями на листя дерев і масну землю.
Різкий запах хижака будив травоїдних, що тулилися на ніч у лісовій гущавині. Усе живе панічно тікало перед ним, ховаючись у чагарі або залазячи на гілля високих дерев. Тварини, що жили стадами, якимсь чином попереджали одне одного про його наближення.
Серед безкрайого океану життя лев був ніби в пустелі. Величезній силі його протистояли хитрощі, прудкість і спритність слабих істот. Хижак міг одним ударом лапи убити сайгака, онагра, вепра або антилопу нільгау. Одним стрибком він звалював додолу дикого коня чи навіть гаура. Та всі вони встигали сховатися в непролазних нетрях або загубитися в неоглядних степових просторах. І лише незліченна сила травоїдних тварин допомагали хижакові тамувати свій голод, бо в цю пору року розлогі "долини й лісові хащі роїлися дичиною.
І все-таки світання часто заставало велетня хижака без здобичі, і він, змучений марними пошуками, повертався голодний до свого лігва.
Цієї ночі лев ніяк не міг упіймати антилопу чи оленя аксиса. Річ у тім, що до його різкого звірячого духу додавався запах двох людей, який звірі одразу ж чули і, нажахані, тікали світ за очі.
Зрештою печерний лев зачаївся в засідці на узліссі, коло самого болота. Величезні квіти точили духмяний аромат. Земля пахла мускусом і перегноєм. Люди покинули звіра і теж сховалися, один у плавнях, другий у бамбуках.
Навкруг вирувало життя. Ревіли величезні земноводні. Вдалині з тупотом тікали стада. На м'яких крилах нечутно пролетіла сова. Потім показався вепр, риючи землю своїми гострими іклами. Був це незграбний звір з міцним карком і тонкими ногами. Він брів понурий і сердитий, сопучи і злісно рохкаючи.
Кабан добре знав свою силу. Сіра щетина, що вкривала його тіло, грізно стовбурчилась на всі боки. Перед ним відступали леопарди, його не зважувалися займати гієни, вовки і дхолі обминали його десятою дорогою. Він міг дати відсіч леву, якщо нікуди було тікати або якщо він діставав легку рану. Цього разу кабан став жертвою власної легковажності.
Вепр підійшов до плавнів, де ховався Зур, і, почувши людський дух, став як укопаний. Але цей запах нагадував йому гібона або резуса, яких йому не було чого боятися. Вепр сердито зарохкав і рушив до бамбукової купи.
Тоді Ун, щоб вигнати кабана на печерного лева, подав свій бойовий клич, тут же підхоплений Зуром.
Вепр відступив не зі страху, а з обережності. Все незрозуміле таїть у собі небезпеку: ні гібон, ані резус не здатні так репетувати.
Крик повторився.
Вепр крутнувся і гайнув просто туди, де чатував печерний лев. Попереду вродилася гігантська постать. Вепр люто намірив на неї свої міцні ікла. Але звір, що скочив йому на спину, важив більше, ніж дорослий буйвол. Кабан заточився. Величезні щелепи зімкнулися на його карку, вгризаючись у м'ясо.
Вепр жалібно захрипів, з ран ринула кров, оббризкуючи траву.
Коли печерний лев приволік вепрячу тушу в леговище, Ун хотів переконатися, наскільки міцна їхня Спілка з хижаком-гігантом. Він узяв сокиру, відрубав од туші стегно, і лев не перешкоджав йому.
Люди збагнули, що віднині їхня сила дорівнює силі цілого племені.
Багато разів Ун і Зур полювали зі своїм могутнім спільником. Часто їм доводилося забиратися далеко від печери: розполохана грізним мешканцем скелястого пасма дичина поступово покидала околиці.
Проте Ун усе мріяв про ще дальші походи. Йому не давала спокою нетерпляча допитливість. Одного ранку він сказав Зурові:
— Треба шукати нові мисливські угіддя. Восени багато тварин, очевидно, покинуть ці землі. Може, Зур захоче піти зі мною по той бік тигрячої оселі?
Зур погодився супроводжувати друга, дарма що не мав такої непосидючої вдачі, як Ун.
— Ми повинні побачити, куди тече Велика річка, — відповів він.
Ун і Зур нагострили зброю, позадимлювали м'ясо, понапікали їстівних корінців і рушили в путь, коли сонце зійшло над протилежним берегом річки, величезне й червоніше, ніж звичайно.
З жалем і журбою покидав Зур печеру. Тут він розкошував. Тут вони з Уном заприятелювали з царем звірів. Але Ун уже рвався душею на нові невідомі землі.
Опівдні, коли сонце припекло немилосердно, товариші зробили короткий привал. Увесь день мандрівники йшли, не відчуваючи ніякої тривоги. Гострий зір і нюх Уна допомагали їм обминати рептилій. Хижаки дрімали в своїх лігвах. Мандрівникам докучали тільки незчисленні комахи. Приваблені запахом м'яса, над ними з набридливим дзижчанням вилися міріади червоноголових мух. У затінку дерев кишма кишіли москіти й комарі, озброєні страшними жалами. Доводилося також остерігатися великих шершнів, чиїх шести-семи укусів було досить, щоб убити людину. А на привалах треба було уникати сусідства з колосальними термітниками.