(Нотатки просвітянського агітатора)
З Андрієм Осадчим я познайомився за досить несподіваних обставин. Одного липневого ранку до маленького дому, де я прожив своє дитинство і юнацтво і саме оце тепер видряпувався на вищі щаблі свідомості, під'їхав автомобіль. Це була справжня сенсація. Адже в нашому повітовому місті не то що ніхто, навіть із найбагатіших купців, не мав свого власного автомобіля, а взагалі автомобіль на вулиці — це було таке дивне видовисько, що про нього потім кілька днів охоче говорили місцеві кумасі й вуличні хлопчиська.
Моє життя досі текло по-повітовому зразково. Цієї весни я закінчив гімназію й готувався до університету. Розуміється, я зроду не їздив іще автомобілем; він був для мене такою далекою абстракцією, що я й не намагався ближче з ним обізнатись. Ішов шостий місяць лютневої революції, але мало що змінилося у спокійному, врівноваженому темпі життя нашого повітового міста: купці, як і колись, їздили фаетонами, запряженими парою вороних рисаків, офіцери й директор гімназії їздили на візниках, а я ходив пішки.
І от уявіть собі, що цей чистенький, чорний, з тьмяним відлиском автомобіль зупинився саме коло мого дому! З автомобіля вийшов худорлявий чоловік у кепці й робітничому піджаці і запитав у моєї матері, що саме поверталась із базару, нікого іншого, як мене. Розуміється, це страшенно вразило мою матір, а про наших сусідів годі й говорити! Мене знали досі за доброго репетитора й тихого парубка, що вибивається в світ і колись таки дійде свого, але автомобіль перевернув мою репутацію шкереберть. Очі моїм сусідам, що виглядали майже з кожного вікна й хвіртки, були страшенно зацікавлені й навіть трохи стурбовані. За кілька хвилин коло автомобіля зібрався цілий натовп, немов допіру тут стався якийсь кримінальний злочин. Усе це я чув і бачив із свого одчиненого вікна і спочатку зовсім був розгубився. Мій внутрішній стан не змінився й тоді, коли мати, оговтавшись і заспокоївшись (вона встигла обдивитись автомобіль і на власні очі переконатись, що там ніяких бомб і рушниць нема), привела цього чоловіка в кепці до моєї кімнати. Він був низенький на зріст, з худими, запалими щоками, зашпарований і, видимо, підточений уже сухотами, але напрочуд жвавий, веселий і симпатичний. З його лагідних блакитних очей, напівсхованих під скісними повіками, й поголеного навколо рота не сходила усмішка... Він, перехняблюючись по-качиному з боку на бік, підійшов до мене й навідліг ляснув мене по долоні так, ніби ми з ним давно вже знайомі.
— Ну, товаришу Федоренко, збирайтесь! їдьмо!
Те, що він був у робітничому піджаці й разом із тим звернувся до мене по-українському, відповідно вплинуло на мене, але я все ще стояв спантеличений і не знав, на яку ступити. Коло дверей кімнати стояла моя мати, схрестивши руки, й знову перелякано дивилась на мене. (Ви пробачте їй це — я ж був у неї одинак, а про мою діяльність у Просвіті й зв'язок із Українською повітовою радою вона зовсім нічогісінько не знала). Певно, в мене був тоді страшенно здивований вигляд, бо чоловік у робочому піджаці ласкаво постукав мене по плечі й пояснив:
— Такий агітатор, а вдома маринується, трясця його матері!.. Та в нас, на цукроварні, аж кипить — подай українського промовця! Сьогодні ж у нас мітинг. Ну, гайда, матері його ковінька! Ми сьогодні покажемо їм, сто чортів за пуп!..
Я зовсім не міг добрати, що то буде за мітинг і кому це їм ми маємо показати, але мене почали серйозно турбувати оці "трясці" й "пупи", що ними цей робітник щедро пересипав свою мову. Я знав, як це все могло вплинути на мою матір, і, певно, вона вже гірко думає, що я потрапив до кепського товариства. Мені треба було насамперед якось утихомирити цього бентежного чоловіка й гаразд дізнатись, чого йому, власне, від мене треба, але я не знав, як це зробити. Від цього я ще більше зніяковів і єдине, на що я міг спромогтися в тому кумедному стані, це — яз хвилину безпорадно бігав очима по кімнаті, вибираючи, якого саме стільця дати гостеві, і, з кінцем, присунув йому більш-менш певного щодо пружин і ніжок — старомодного фотеля. Ви не дивуйтесь цьому: після того, як умер мій батько, що служив за діловода в повітовому суді, в нашому домі, крім моїх небагатьох книжок та одягу, не з'явилось ні одної нової речі. Поволі все зуживалось, втрачало всяку придатність і його давно б уже слід було кудись викинути, але моя мати цупко держалась старих, нікудишніх речей, як колись батько — свого звання "колежського регістратора".
На наших речах лежала якась печать "колежського регістратора", і вони без потреби й мети терпляче тягнули своє життєве тягло. Отже, всі ці стільці й фотелі стояли по кімнатах таки справді "для мебелі". На них було небезпечно сідати й кожної хвилини вони могли скомпрометувати мене. Я побоювався навіть і за цього фотеля, але, на щастя, гість махнув рукою й закашлявся. Він таки добре розбухикався. Я подав йому води, а моя мати насупилась: без сумніву, вона гадала, що такий кашель може бути не інакше, як від перепою.
— ...Ат, сучого сина! Та що там ви зо мною маніжитесь?.. Під три чорти!.. Ну—ніколи!
Він сказав це так рішуче, що я не міг уже його допитуватись чи заперечувати. Я одяг свою новеньку студентську тужурку з синіми петличками, такий же новий студентський кашкет і слухняно подався за ним на вулицю.
Я вкрай спантеличився і не знав, як його треба матися, коли ми спорохнявілими патріархальними східцями нашого дому зійшли до автомобіля. На мене звідусіль дивилися очі сусідів і навіть начальник пошти, цей єдиний представник вищого повітового світу на нашій вулиці, що саме на той час, не поспішаючи, йшов до своєї пошти, зважив за потрібне зупинитись. Я поважно застебнув на своїй тужурці блискучі ґудзики з золотими орлами й удавав, що зовсім не помічаю того нічого. Я дивився на м'яке порожнє місце в автомобілі, де я оце зараз маю сидіти, але в той же час я відчував на собі багато здивованих, вражених, цікавих і заздрісних очей, що дивились були так тільки на приїжджого архієрея, коли він сідав у свій ридван. Я сміливо і якомога твердіше ступив на автомобільну ступійку, ніби це мені не первина і взагалі ні по чому, але... Тут трапився невеличкий скандал: мій гість чогось затримався коло шофера, а я смиконув автомобільну клямку, але, леле, дверцята не одчинялись. Я зашарівся і нервово сіпонув кляту клямку вдруге, втрете... Дверцята так само не подавались... Мій стан був одчайдушний: адже за кожним моїм рухом пильно стежили довкола. З моєї невдачі зрадів уже дехто в натовпі, і я навіть почув чийсь глузливий голосок: