(Оповідання)
Моєму маленькому другові.
Над містом високо в блакиті з'явився аероплан. Перший тут, відколи світ стоїть. Якось раптом, не більше за ластівку, невдоволено нечувано урчав і крутився в скелястих хмарах — точнісінько — звив собі гніздо там, на білих островах.
Ще з ранку місто напружено чекало. Чекало кого хочете, самого чорта, тільки не такого гостя, тому по всьому місту стільки роззявлених ротів, скільки мешканців.
І тільки аероплан... і більш нічого. Знову напруженість, знову чекання болюче, нервове.
Весняний пустотливий вітер каламутив тривогу, спотикався на м'ягкому снігу, носив і шарпав уривки розмов, здогадок і настроїв:
— ...ідуть...
— ...Гайдамаки...
— ...Мериканці...
— ...анці...
— ...івці...
— Чорт, погибелі на їх немає.
— Прийдуть мериканці і цар і—і... дадуть вони большакам парла, тут їм жаба й цицьки дасть.
Високий чорний піп (що не об'їздив парафії уже ось півроку з ляку) уперше насмілився вийти на вулицю і то в штанях, рясу залишив дома, а з рясою і чин. Біля дубових воріт навколо нього скупчились обіжені інтелігенти, попадя, ще хтось і дві носаті сухопарі попівни, поздоровляли, тисли руки... Піп навіть сльози пустив:
— Ггаспада.. гаспада... вот!.. Не говоріл?... Ну теперь уже, охх, слава тебе...— Задравши голови, стежили за крицевим гостем.
В глупу минулу північ ревком і "самоохорона" залишали місто.
На станції в темряві совався паротяг без гудків, без свистків; метушились люди, сперечались, зле лаялись впівголоса, причеплювали... відчеплювали... і знов причеплювали платформи (вагонів лише два й ті товарні). Всі наказували і ніхто не слухав. Багато з "самооборони" ще в місті покидали рушниці і розбіглись хто куди потрапив.
Колька плутався між вагонів, тягав за собою важку карабінку, совав всюди свого носа і задьористо покрикував. Лячно і весело. Руда підрізана шинеля, дірчаві чоботи, подертий чужий кашкет налазить на очі... Ці очі на смаглому, немитому, кирпатенькому лиці неспокійні й цікаві.
Кольці дев'ять літ. Забрьоханий Колька по самі вуха. Ось він спинився, облизав зшерхлі губи, подумав, підсмикнув карабінку і рішуче подався до останньої платформи.
Там ставили єдиний кулемет.
— Жівей! жівей, братішки! Ну!
— От!? Ах ти пацан...— "братішки" покотились зо сміху.— Ти диви, я думав він забіг, як цуцик, а він... такий малий і...
Тому, в кого за хвилю бігали комашки поза шкірою, стало страшенно соромно від дитячого дзвінкого голосу, веселого і безпечного.
— Иш, козявка... з-під шапки не видно, а командує, хо! А про те всі пацана любили, особливо Голубів, він його й охрестив так — "пацан". Тоді ще це слово було нове, не затерте і бриніло для Кольки як особливий чин або титул і він цим неабияк пишався, бо ж у цілому місті тільки один пацан і це він — Колька.
Товариш Голубів, кремезний дядя, главковерх, схопив за рваний козирьок і нацупив пацанові кашкета аж на самий ніс.
— Ну?
— Товариш Голуб, ще довго?
— А що?
— Та мені... в одно місце треба...
— А-а... п-понятно: Валяй, встигнеш ще. Колька подався.
* * *
...Біг порожніми вулицями. Ніде й собаки. Ворота й віконниці всюди, мов заклепані, хоч би де світилось,— як смерть пройшла по них. Пірнеш туди, ніби в ополонку. Чорні й зловісні вони глитали малого хлопця й потім раптом викидали з другого боку, ніби мишеня з вовчої нори.
Колька біг і не насмілювався озирнутися назад. Під ногами хрускав тоненький льодок і часом попадав у пришерхлу глибоку колію, набирав у дірчавий чобіт і тоді у ньому пищало. Крутивсь як у темній печері.
Тільки непереможні бажання і передчуття, що не вглядиш більше, як тепер — в останнє когось незрівнянно дорогого, може загнати, до болю стиснувши серце, в оці глупі, однині ворожі, сповнені затаєною смертю вулиці-нори.
Звернув за ріг на площу. Тут близенько, ось — раз... два...
За два дні він стрів її ось тут, під церквою, ночувала на плитах.
Немає...
Забіг на "постоялий", але там узагалі нікого, хоч запали... А тепер?!
Колька всього лише хотів побачити матір, свою бідну жебрачку матір.
Він її не бачив учора й позавчора і може не побачить зовсім... зовсім... Самотню, хвору, голодну. Але він знайде ж її нині, як же це?
...І пацан метнувся знову завулками. Важка карабінка стукала об литки,— придержував її зашпарілою рукою і біг, поспішав. Широко хлипав, ніби рибина зябрами. Чисте весняне повітря будило спогади і хотілося плакати.
* * *
Уже причепили й паротяг, а Колька не повертався.
— Туди к бісу, похвалявся, хоробрився і втік. — Дитина, що ж... злякався...
Одчалюй, ребята-а!!. — Голубіву було шкода,— пропаде пацан. Не помилують, де там... і за те, що карабінка, і за те, що "пацан"... Але що ж...
Потяг загримів, мов скелет, і поліз у темряву, ніби в воду. Хутчій... хутчій... Вже аж за першою будкою дав гудок протяжний і глухий такий — чи прощальний, чи застережливий...
...а по перону бігало безпорадне мале хлоп'я, далі кинулось доганяти потяг, добігло до семафора... Куди?
Потяг канув у чорну невідомість.
Стояв довго. Потім повернувся і сів біля дверей порожньої станції. Сидів нерухомо. Стомлено притискав німу карабінку. Плутані думи, тривога, жаль за незнайдену матір і біль самотности навалились каменем. Як же це?
Ще вчора сидів він з Голубом вдома, при штабі біля конов'яза і грав з ним же, Голубом Грицем, в ладошки. Дзвінкий розкотистий сміх його, золотий сміх, покривав розчавлену грязюку з золотими іскрами сонця. Було весняне сонце, весняний сміх.
Колька клав свої маленькі руки на Грицеві ручища, чорні й широкі, мов латаття, і коли той "мазав", меткий Колька реготав, як навіжений, з тої незграбности. Гриць добродушно і сердечно вторив.
— Ах, ти ж, дзиґа!.. Ну на, на,— і клав свої лапи на манісінькі пацанові долоні. Власник їх (маленьких) пильно дивився, смакуючи наперед втіху розплати за несхоплені шльопки, тепер його черга. Колька вмить висмикав то одну, то другу руку і щиро та весело з блискавичною швидкістю періщив Голубові руки, аж поки вони не червоніли, як буряк:
— А що, братішка, во, во..
І Голуб не сердився (для всіх він Голубів, а для нього "Голуб"), страшний і добрий, грізний і веселий Голуб... Було весняне сонце, весняний сміх.