— Оце ж я й роблю свою справу... Бачу, що отак надійніше врятувати вулика...— усміхнувся Каленик Петрович.
Дзябура благополучно вибрався з села до балки і, час від часу ховаючись в очереті, дійшов до того місця, де отаборилися люди.
Тітка Параска побачила чоловіка, подерті поли його піджака, чорну від пороху полотняну сорочку і вже хотіла накинутись на нього з черговими докорами, але її спинив якийсь особливий, урочистий вираз обличчя Каленика Петровича, і вона розгублено спитала:
— Де ти був?
Каленик Петрович усміхнувся і відповів:
— Де? Вулика ходив ховати.