Жаль стало Льоні сусіда.
— Покликати Ліду?
— Ні, ні, не треба! —■ підвівся Грицько. — Я сам...
Через мить він вискочив з хати червоний як рак. Навздогін йому полетіло якесь скельце, брязнулось і розбилось. А потім ще одне, і ще...
— Ось я в школі скажу! — крикнула схлипуючи Ліда. Льонька підібрав одне скельце. Сестрине фото, напис:
"На пам'ять Ліді". Скло обклеєне кольоровим папером. Навіть вушко прироблене, щоб вішати фото на стіні... Поспіхом згріб те, що лишилось від портретів, і — слідом за Гриць-ком. А він, як очманілий, біг, не вибираючи дороги. Наздогнав його Льонька у лісочку. Гриша сидів, закривши обличчя руками.
—Гришо, візьми, — Льонька легенько штовхнув Хмельового.
Той не дивлячись взяв осколки й мовчки поліз у гущавину. Вирив під кленом яму, склав знівечені портрети, пригорнув їх землею ще й притоптав.
— А тепер ходімо на капе! — сказав рішуче. Льонька відчув, що зараз станеться щось надзвичайне.
— Повторюй за мною, — наказав Грицько. — "Хай мене печуть на вогні, не скажу нікому про те, що бачив..."
— Хай печуть... — залепетав Поліщук жахливі слова. Вони повзли під суцільними шатами бузини, мов у зеленому підземеллі.
— Капе — що це таке? — спитав Льонька пошепки.
— Командний пункт. Теж мені... вояка...
В очі раптом ударив сонячний сніп. Світло проникало сюди вузьким колодязем, пробитим у товщі зелених віт. Золоті цямрини, цинкова кришка—кусочок хмарини. Справді— колодязь від землі до неба!
— Дивись, — тихо мовив Гриша.
Малий підняв голову "і завмер від захоплення. Перед ними на маленькій галявині стояла казкова машина. Як уві сні, ходив Льонька круг неї, з трепетом оглядав пропелер, туго натягнуті ланцюги, гордо задерті носи полозів. І сидіння, й педалі, й кермо — все, все було справжнє, все приваблювало, кликало: "Сідай і лети!"
— Ну, як? — смутку наче й не було в Гришиних очах — вони світились радістю.
Льонька лиш хитав головою. Що тут казати — чудо! Чудо та й годі!
— Шестірню треба дістати. Сюди, до пропелера. І тоді — готово!
— Шестірню? Яку? ■— аж* підскочив хлопець; йому хоті-, лось чимось, хоч дрібничкою, допомогти Гриші. — Може, я знайду?
— Таке, знайдеш... Треба ж розмір знати. Це тобі не тачка...
Зосереджений, поважний, він сів за кермо, натиснув на педалі і з-під нахмурених брів глянув на Поліщука.
— А ти вночі не боїшся?
— Я? Вночі? — образа стисла горло. — Та я ж кожну
ніч сплю надворі. Отам за хатою, на сіні. —
— Добре. Тоді, як .стемніє, давай підемо до кузні, дістанемо шестірню...
Льонька ладен був йти за ним у вогонь і воду.
*
Солодом пахне берегове сіно. Льонька лежить під ковдрою в сорочці і в штанях, прислухаючись до нічних шерхотів. Біля повітки ліниво ремиґає корова. Хтось прочовгав по двору. Певно, мати. Вихлюпнула воду, скрипнула дверима. Стало тихо, глухо.
Нечутно підкрадається сон і хоче зліпити Льоньчині повіки. Та спати не можна! Бо скоро вони підуть до кузні... І раптом спало на думку: а чого це вночі? Біля кузні — ціла гора трубок, коліщаток, пасів... Можна зазирнути вдень і вибрати все, що потрібно. Хіба дядько Карпо пожалкує для аеросаней якусь дрібничку?..
— Фюіть! — почулося з кущів.
Льонька здригнувся, підвів голову... Свист повторився. Та це ж Грицько викликає! Льонька, мерщій схопився на ноги. Налетів на пакіл, тріснула холоша, і малий простягнувся на землі.
— Тс-с-с, не галасуй... — буркнув сердито сусід.
Тихо і вкрадливо, наче кішка, проскочив Грицько у балку. Льонька — за ним; наступив на розірвану холошу і знов упав.
— От помічник мені, — розізлився Грицько. — Закоти штани!
Берегом дістались до ставка і залягли на бугрі.
Ніч була тиха, зоряна. Визубрений місяць, наче лебідь, плив між очеретами по іскристій гладіні ставка. Де-не-де скидалась риба, дзюрчала вода під греблею. Видно було як удень. Лише тіні від крислатих верб, довгі й химерні, чорно лежали на березі.
— Яка краса! — милувався Гриша. — Хіба можна спати в таку ніч? Давай до ранку блукати...
— Ех, жаль, не взяв ти фотоапарата, — зітхнув Льонька. — Картина вийшла б.
Грицько блиснув проти місяця рівними і крупними, як кукурудзяне зерно, зубами.
•—. Картина... Придумав — моїм саморобним вночі фотографувати. Спеціальну апаратуру треба. Зрозумів?.. А втім — і мого вже немає...
— А де ж він? Обміняв на щось?
— Батько побив.
— Як — побив?
— А так. Взяв "— і гепнув об поріг.
Над ними, в іскристій безодні неба, мерехтіли зорі. Здавалось, затамуй подих — і почуєш, як вони стиха бринять, торкаючись невидимих струн. Музика ночі і брязкіт безжально розбитого фотоапарата... Все це не поєднувалось у Льоньчиній голові.
— Малий ти, багато чого не розумієш, — похитав головою Грицько. — Ти думаєш, чого це я з дому пішов? Душно мені в хаті. Ікони та молитви — тільки й чуєш. Батько одне торочить: "Копійчину треба заробляти". В$е йому мало, все гребе під себе. Побачив фотоапарат і присікався: "Роби картки та продавай. Нічого байдикувати"...
З В. Близнець
33
— Ну й що? — підсунувся Льонька ближче.
— Відлупцював мене, як Сидорову козу, а фотоапарат — об поріг. Ще й пригрозив: "Вижену, — каже, — чортове насіння".
Грицько гупнув кулаком об землю, процідив крізь зуби:
— Ух, як я ненавиджу кротів! Самі світла не бачать й іншим застять.
Він ліг на спину, глибоко вдихнув повітря.
— Залишилось небагато — рік. Закінчу сім класів... А тоді махну до моря. Країна наша велика; знаєш, як хочеться помандрувати...
— На аеросанях?
— Побачу.
Розбурхана Льоньчина уява малювала той день. Все село прийшло проводжати Хмельового. Він одягає шлем, рукавиці і неквапливо підходить до машини. Заревів пропелер, піднялась біла снігова курява — і прощай, село! Темною смужкою проляже Бобринецьке шосе, гірляндами вогнів промайне Кіровоград, а попереду — цілий океан світів...
— Гришо... Мене візьмеш?..
Хмельовий критично помацав його руку вище ліктя.
— З глевкого тіста... Ти про матроса Лукіна чув?
Про такого матроса малий не чув і вважав за краще промовчати.
— Страшенної сили був чоловік. Візьме в руку підкову і — хрусь! — розпалась. Цвях до колоди приставить, одним пальцем — рраз! — по головку загонить. А в дитинстві, кажуть, слабачок був. Фізкультура, вона і горбатого розправить.