Льонька сьорбнув повітря — морозом перехопило йому горло.
— Володька... знає про це?
— Дивись, дурню, бовкни! — сердито зиркнув на брата і задумливо подивився на далеку лісосмугу.
— Може, ті самі й хліб підпалили, — вголос мовив Валько. — Або шпигуни. Чув, як тато казали: німці до війни готуються.
Це було над силу зрозуміти малому. Хвилину назад все було так просто і ясно: Карпо Іванович, Володька, тітка Катерина, сім'я як сім'я, гармошка, пісні, спільні вечори під берестками, і раптом — все обрушилось, змішалось, сплелося в химерний клубок. Ніч, дерев'яна кладка, убивство, а потім — пожежа, кінь із зав'язаними очима, клекіт вогню і чиясь тінь у лісосмузі.
Вночі Льоньці приснилася "Читанка", вірніше — сторінка, де був портрет командира. Вчителька перекреслила чорнилом: "Ворог народу" — і наказала заклеїти обличчя зрадника. Привиділось хлопцю: тільки взяв клаптик паперу, щоб закрити портрет, як той у погонах хукнув, повів кошлатою бровою і поліз до намисника. Чиркнув сірником — полум'я охопило кімнату.
— Горить! — скрикнув Льонька й, тремтячи всім тілом, прокинувся...
Пожежа не часто трапляється в степу. І рік, і два ще згадуватимуть, як бушувала заграва, як Шумило летів на коні крізь вогонь. Потім забудуться страхи, обростуть перекази анекдотами й жартами — про смалені чуби та Хмелеву Дуньку. Але в перші дні спомини свіжі й болючі, як і опіки на тілі. Говорили, що Арсен Поліщук викликав до себе в сільраду діда Хмеля, все допитувався, чого той покинув поле. Сторож клявся й божився, що пішов перекусити, якраз обідня пора, а господь і наслав...
Може, про цю розмову в сільраді ніхто б і не знав, та
сам Хміль жалівся на людях: "Чули? Наслав бог біду, —
побожно зводив угору очі, немов закликаючи небо в свід-
ки, — а мене за душу і — на грушу. За що, питаю, невин-
ного терзають?" :
Табунчанці недовірливо похитували головами.
Битва біля Чорної скелі
Неділя! Як найбільшого свята чекали хлопчаки вихідного, їх відпускали з дому, і вони, зібравшись ватагою, гнали на пашу, за село, колгоспних коней. Цілий день на волі! Чого тільки не траплялося в цей незабутній день!
Раненько обидва Поліщуки бігли в Табунчанське до конюшні. З їхнього кутка були вже тут Грицько Хмельовий і Володька Шумило. З Нерубаївки приводив свою команду Адик Ліщинський, отой Адик, що накульгує на ліву ногу.
У кожного був свій Орлик чи Гнідий, і вважалося нечесним брати чужого коня. Старші, ті гасали на гарячих жеребчиках. А Льонька, наймолодший у цій компанії, вибрав собі найсмирнішу кобилу — Муху. Червоної масті, з великим і круглим, як діжка, черевом, вона ставилася до свого вершника з материнською поблажливістю. Коли хлоп'я підходило до неї, кобила тицяла м'якенькими губами в його щоку і весело форкала. Певно, сміялася з Льоньчиного картуза-мухомора, з-під якого виглядав лиш кінчик облупленого носа і гостре худе підборіддя.
І ось лунала команда:
— По конях!
Валько одним махом вискакував на Вихора. Незграбний і тонкий, як лозина, Адик стрибав на коня із воза. Відчайдушний шибайголова, гроза табунчанських садів Володька Шумило вже гарцював у дворі на жеребцеві, який хропів і рвався у степ. А Льонька все ще смикав за повід неповоротку Муху — тягнув стареньку до драбини.
Льонька знав кілька способів, як сідати на коня. Найкращим вважався "циганський". Лівою рукою треба вхопитися за гриву, відкинутись трохи назад, підстрибнути і... Словом, якщо переліт — можеш приземлитися десь аж під жолобом. Хто спритніший — вилазив на коня з розгону, хто слабак — просив підсадити. Льонька не любив підсадок:
2*
19
дивись, для сміху через Муху перекинуть. Єдиний був вихід — підвести кобилу до драбини. А там вже діло просте: стрибай з верхнього щабля та слідкуй, щоб в цю мить не рушила з місця конячина...
Нарешті, з превеликим трудом, забирався Льонька на широку Мушину спину і обома руками чіплявся за холку.
— Вперед, братва! — по-командирськи вигукував Шуми-ло й пускав жеребця в галоп; хлопці оточували табун з обох боків і гнали коней до Грушевої балки. Густа курява здіймалась над шляхом, гула під копитами суха, мов камінь, земля.
Малий Поліщук хоробро вйокав, хльоскав кобилу лозиною, і здавалось йому, що це не якийсь там Льонька-восьми-літок, а червоний кіннотник із шаблюкою летить в атаку на білих. Хоч добре знав: і сьогодні на скачках спече такі "коржі", що ні сісти, ні лежати не зможе цілий тиждень — однак терпляче гицав, не хотів відставати від старших.
За курною завісою сховалося село, і табун розсипався по степу. Наперед вихопилися Грицько й Володька, а за ними, припавши до грив, мчали й інші хлопці — по сухій ковилі назустріч ранішньому сонцю. Та ось крізь легкий туман проглянули знайомі обриси Чорної скелі, сяйнула між очеретами річечка, закучерявився берег молодими лозами. Ось вона, Грушева балка!
* * :!:
Хлопці відпустили коней і зібралися біля скелі. Валько з Грицьком розіклали вогнище. Коли Льонька, перевалюючись з ноги на ногу (нестерпно пекло від їзди!), підійшов до гурту, якраз Володька Шумило і Адик Ліщинський мірялись на палиці. Сьогодні мала відбутися битва між Табунчан-ським і Нерубаївкою. Верховоди двох ворогуючих груп — Володька і Адик — вирішували питання: кому бути "червоним" і кому "білим".
— Цур, я перший! — сказав Шумило і затиснув нижній кінець вербової палиці в дебелому кулаці. Поверх його руки поклав свій синюватий кулачок Адик Ліщинський. Володьчи-на рука перескочила через Адикову, а той блискавично повторив рух суперника.
— Не відсувай назад! — зарепетував Адик, і його гостре обличчя скривилось від люті.
Ліщинський був майже зверху — з його кулака .виглядав лише кінчик вербової гілки. Нерубаївці переможно засопіли. Але Володька, мов кліщами, вхбпився двома пальцями за слизький обрубок.
— Не вийде! Підкинь, підкинь! — закричали нерубаївці. Палиця от-от могла випасти з Володьчиної руки. Невже
мірветься, клята, і не полетить хоч метрів на два вгору?
Хлопці завмерли, нетерпляче звели очі на Володьку, від якого залежало тепер усе. Шумило — він, видно, хвилювався, бо аж посинів рубець на його щоці — розмахнувся і з присвистом жбурнув мережану мірку. Вона мелькнула в повітрі й шелеснула десь в очереті.