Тепер уже, заспокоївшись, лісничий прим'якшує голос і запитує в Михайлика, чий він є. Михайлик крізь сльози оповідає про млин, про дідуся, що ходить із калаталкою вночі, і ще багато-багато розповідає.
— Ну, що ж з тобою робити? — запитує лісничий у хлопчика.
Але не встигає ще Михайлик будь-що відмовити, як чує тріск, стриману розмову — а десь далі тривожний свист.
Лісничий насторожується. Він уже випустив Михайликову руку і знімає з плеча рушницю.
Тоді з кущів чуються голоси. Один відокремлюється, і Михайлик впізнає Сеньків голос:
— Дядьку, чуєте, дядьку, віддайте нам Михайлика, а то...
— А то що? — иезадоволено бурчить лісничий.
— То нічого, побачите!
Михайлик чує своїм гострим ухом, що люди не лише там, де говорить Сенько, а й кругом. Лісничий теж чує. Цокає рушницею і кричить:
— Розійдіться, чортенята, а то буду стріляти!
— Це мало допомагає: ось летить дрючок і боляче б'є Михайлика по спині.
Він скрикує.
З усіх кінців тоді чуються дитячі голоси. Кричить щось Сенько, Стьопка й інші незнайомі хлопці. Кричить щось навіть Лукерка.
Лісничого це ще більше дратує. Він би вже відпустив і Михайлика, але не хоче принижувати себе. Примітивши недалеко щось живе, біле, біжить туди, а в цю саме мить Стьопка хапає за руку Михайлика й шепоче:
— Біжімо!
І вони біжать. Біжать якимись вузенькими стежками, а далі, і праворуч, і ліворуч, також тріск, сопіння. Веселий Стьопчин посвист сповіщає дітвору, що перемога за ними, що треба всім збиратися на луки, куди влада лісничого не досягає.
Уже пізно. Сенько, Михайлик і Стьопка прямують додому. Сенько навчає Михайлика, як треба робити, щоб не потрапить до рук лісничого, і багато ще дечого навчає. Михайлик слухає. Йому вже хочеться спати. Але він після всіх пригод почуває себе щасливим...
Щасливими почувають себе і Стьопка, і Сенько, і маленька Лукерка, що так раділа, коли побачила Михайлика серед товариства.
З
Для Михайлика настали щасливі години. Ріс він, як то кажуть, як горох при дорозі: на нього ніхто із старших не звертав ніякої уваги. Було, клопочеться іноді баба, каже дідові, що треба хлопцеві порядок дати, а то виросте розбишакою. А дід лише рукою махне — нехай собі хлопець бігає. Тільки і його. Доки малий, а вже як підросте...
Дід ніколи не говорив, що буде, як підросте Михайлик. Він тільки махав рукою. Та проте, і він, і баба добре знали, що буде, як підросте Михайлик. Над головою двигтів паровий млин. Аж під небо підвів свою велетенську цигарку димаря. А в обід так голосно гудів над степом, що аж здригалося навколо, що аж пил на шляху стовпом кружляв і летів з вітрами в безвість. Ранком, о шостій годині, розчинялися всі двері у всіх хатах і селище випускало білих у борошні, як примари, людей. Всі ВОШІ тяглися в одне місце, як бджоли до вулика,— до парового млина. Всіх їх ковтала сіра паща широких воріт, ковтала на цілий день. Лише вечором, рівно о шостій годині, зривався гудок, і тоді з пащі вилазили люди, забруднені в борошно, і розлазилися по всіх кутках селища, а вже назустріч їм ішли нові гурти робітників. Млин працював день і ніч, цілий тиждень.
Михайлик це знав. Але це поки-що його мало цікавило. Він думав по-своєму: великі працюють у млині, а маленькі можуть бігати й нікого не робити. А проте, Михайлик страх як любив оцей величезний млин, подвір'я і комори. Ранком він схоплювався, і, ще навіть не вмившись, виходив на подвір'я, й сідав на осонні під стіною. Йому страх як любо було слухати, коли ото гуде машина, гуде без кінця, якась велика й, мабуть, страшна, або ото як вирв&ться раптом жахливе гудіння, аж коні візників іноді непокояться несподіванки.
Наслухавшись добре, Михайлик іде до хати, одягає штанці й, поснідавши, вибігає за подвір'я до хлопців. Але скільки б не бігав він потім, де не був би — скрізь відчував музику парового млина. Вона його чарувала. Іноді, набігавшися на луках або в степу, він надвечір аж нудився, так йому хотілося до млина. Там весело. Людей там скільки, а коней — не полічити й за день. Тоді біг Михайлик додому й до кінця гуляв на подвір'ї, прислухаючись, що говорять дорослі.
Одного разу прибіг отак Михайлик додому, тобто до млина. Увійшов у ворота і зразу почув якесь стримане гудіння. То не було гудіння машин, бо не так гудуть вони, переховані десь у глибині будівель. То гуділи люди, стримано, ніби боячись вигукнути дужче, щоб не порушити своєї одноманітної музики. Михайлик, не заходячи до хати, побіг до млина, бо саме звідти чулося те гудіння. І дивувався, біжачи, Михайлик — на подвір'ї зависла тиша. Стояли коні — а людей не було. Вбіг він у великі двері й опинився в цеху — велика-велика кімната така, саме тут і стояли машини. Глянув — аж тут людей повно. Мабуть, з усього млина збіглися. І вчув Михайлик, що тут щось недобре робилося, бо похмурі стояли люди і на нього, на Михайлика, навіть уваги ніхто не звернув. Став ото Михайлик та й дивиться — а за людьми нічого не видно — тільки чути отой гомін. Та ще наче стогне щось. І як застогне, то з таким болем, що аж тіло терпне от того стогону...
Розступилися люди, і побачив Михайлик на носилці червону купу, і чудно якось з цієї купи стирчали пальці. Михайлик наче встиг роздивитися, що пальці стирчали з грудей. Глянув Михайлик і оторопів: те, що було колись людиною, тепер, захлинаючись кров'ю, стогнало...
В перший раз Михайлик дізнався, що машина не тільки гуде та співає, а що вона може вбивати й калічити, коли людина необережно з нею поводиться.
— А що ж тепер із ним буде? — запитав Михайлик у ді-дуся.
— З ким? — дідусь насупив брови й удав, що не знає, про що йде річ.
— Аз тим дядьком, що машина покусала.
Дідусь зітхнув і нічого не сказав. А потім вже згодом промовив ніби про себе:
— Покусала! Почекай, хлопчику, покусає ще й тебе. Ого, покусає, та ще й як!
Хлопчик заплакав, сказав, що він не хоче, щоб його так покусала машина.
Дідусь промовчав. Лише бабуся насварилась на старого, що не знає, що верзе. Але Михайлик незабаром забув про цю подію. Дитяче життя — що міцне дерево: сьогодні вразив, а завтра воно вже парості пускає, потім зацвіте і, коли не поб'є мороз, принесе щирі ягоди. Михайлик знову кинувся у вир дитячих пригод.