6
Кожен дальший рік приносив все нове й нове в життя Михайлика. Правда, тепер його вже не звали Михайликом. Михайлик лишився в минулому — на життєву сцену вийшов і пішов по ній далі Михайло Осокоренко. Мов у сні, промайнув останній рік у школі. З маленького хлопця виріс міцний та гарний парубок із кучерявим волоссям. У млині відкрився малярський цех, і дідусь якось втиснув туди й свого Михайла Осокоренка. Йому тоді йшов тринадцятий рік, цебто такий вік, коли на шмат насущного треба було вже заробляти самому.
Як і всі, Михайлик почав вставати о шостій годині ранку й на цілий день, до шостої вечора, зникав у широкому корпусі.
У цеху він працював під рукою в майстра — Василя Перепічки. Робота тут була не надто складна. До важкого духу, що панував у цеху, Михайлик швидко призвичаївся, хоч спочатку в нього і боліла голова. Робота хлопцеві подобалась, може, через те, що тут вільно було користуватися фарбами, і навіть Перепічка, побачивши, що хлопець охоче береться до малювання, не заважав йому у вільний час обмальовувати стіни.
Але це було лише напочатку, поки хлопця підтримували раніш набуті сили. Далі прийшли нудні й тужливі, безконечні дні в чотирьох стінах вкупі з мовчазними, стомленими й запамороченими отруйними фарбами робітниками. Вони мовчки робили своє діло й майже не звертали уваги на Михайла: їх багатенько, оцих хлопчиків, товклося по всіх млинових закутках.
Як і скрізь, де лише люди сходяться докупи, трапляється так, що окремі люди з різних причин починають стоваришо-вуватися. Так трапилось і з Михайлом. Йому все більше й більше почав подобатись один, уже літній робітник Іван Ки-ламут. Не був химерний дідок, вже зовсім лисий, а такий, наче йому двадцять літ. Був він майже завжди веселий і уважний до того, що робилось навколо. Природа обдарувала його дотепним словом, і він скрізь і всюди, де була нагода, робив цим словом те, що похмурі до того з якоїсь причини люди ставали яснішими і сердечнішими. Кажуть, що ото з його легкої руки пішли поміж робітниками такі пісеньки й слівця, що за них медовими пряниками не запахло б. До цього всього Іван Кила-мут був і добрячим робітником. У всякому разі було видно, що його знання не обмежувалося теперішнім його фахом,— він, мабуть, знав далеко більше.
Майже з першого дня Михайлового перебування у майстерні Іван помітив його і звернув на нього свою увагу.
— Отже, одним робітником побільшало,— сказав він Михайлові, якось йдучи повз нього.
— Як бачите! — відповів Михайло, підвівши голову до малознайомого робітника.
— Авжеж, бачу... Тільки пальці в тебе такі, що більш до смичка, ніж до пензлів, просяться.
— А хіба що? — Михайлик уважно подивився на свої довгі і гнучкі, ще не з'їджені фарбою пальці.
— Отож! У мене, брат, теж були колись такі гнучкі й виги-насті, а тепер, бач, як їх покондзюбило!..
І справді, пальці в нього були, як міцні чорні покарлючені цурпалки.
На цьому балачку було скінчено, і кожен став на свою роботу. Але потім вони майже щодня знаходили якусь хвилину для коротенької балачки.
По роботі Михайлик приходив додому й полуднав, що встигав до того наготувати дідусь. Потім брався за старою звичкою за вудку і йшов на річку.
Якось у неділю вони вдвох зі Стьопкою зібрались до сусіднього села. Стьопка до своїх родичів, а Михайло, щоб десь погуляти. Село йому було вже знайоме. Ось пройшли греблю і звернули на луки. Якась дазня-давня згадка раптом заворушилась у Михайликових грудях. Він звернувся до Стьопки:
— Чи пригадуєш, як з мосту у воду упав?
Стьопка засміявся. Він ще пам'ятав, але чи пам'ятає Михайлик малесеньку Лукерку, що все допитувалася в нього — чи вміє він через Купалу стлибати?
— Наче уві сні було це,— відповів Михайлик. Але йому хочеться ще раз побачити ту славненьку й гарненьку дівчинку. Вона тепер, напевне, вже велика і стала ще краща.
— Ось отут вона живе, як на мою думку,— показав Стьопка на подвір'я, коли вони підійшли до старенької, але чепурної серед маленького саду хатини. Михайло пильно подивився, але на подвір'ї, крім курей, нічого більше не було.
Вже коли пройшли повз ворота, рипнули сінешні дБері в тій хатині. Хлопці озирнулися: на подвір'я вийшла якась літня жінка і, прикривши від сонця долонею очі, подивилась їм услід.
— Розглядає зятя...— пожартував Стьопка. Михайлик промовчав, але встиг роздивитися, що жінка була гарна, з великими лагідними очима й теплим поглядом. Такою повинна бути Лукерчина мати. Од її погляду у хлопця зробилось якось тепло в грудях. Як саме — він не міг сказати...
Сонце стояло під обідню пору й немилосердно пекло. Хлопцям вже давно хотілося пити.
— Зайдем води нап'ємося,— сіпнув за руку товариша Михайло.
— Я й сам хотів це сказати...
Хлопці повернулися й зайшли у хвіртку. Тепер вони стояли вже близько біля жінки, що вийшла з хати, і могли переконатися, що саме вона й була Лукерчиною мамою. Це почули вони і з голосу, хоч Лукерчиної мови не чули вже багатенько років.
— Тітусю,— звернувся до неї Стьопка,— чи не можна у вас було б водички напитися?
Тітусі не жаль було тієї водиці.
— Чому ж не можна? — озвалась вона.— Можна. Винесла повний кухлик, і хлопці пили, поглядаючи у віконце — чи не побачать ще кого.
Хто й зна. Може, кого й побачили. Тільки тітусі не сказали нічого. Подякували за ласку й пішли. Аж у воротах Михайлик знову озирнувся: крізь віконце виднілася чорна голівка, і сипали дрібнісінькі іскри молоді задерикуваті оченята.
— Вона! — сіпнув за рукав Стьопку Михайло.
— Жарко,— відповів той.— Дуже жарко... Лукерчина мати стояла на подвір'ї й так само, як і раніш,
дивилась з-під долоні услід молоденьким робітникам.
Ввечері Стьопка пішов у місто до кіна "Модерн". Михайлові не хотілось. Вабить його зовсім в інший бік.
Дідусь уже давно пішов на нічну варту, і Михайло залишився сам у хаті. Послався і ліг. Та заснути ніяк не міг. Тільки заплющить очі, як зразу ж перед ним стає залите сонцем подвір'я, і жінка з теплим поглядом, і вікно з чорною задерикуватою голівкою. Все воно, як живе, встає перед очима, і Михайлові хотілося би, щоб воно стояло так довго-довго, без кінця і краю.
Зрештою Михайлик відчував, що більш не може лежати. Встав з ліжка і одягся.