Молода жінка несміливо підступила ближче і відказала, зашарівшись, як дівчина:
— Я хотіла спізнати… спізнати порок… і… тепер бачу, що… що тут нема нічого веселого…
І вибігла, ніби втікаючи, на вулицю.
Ціла армія замітальників працювала на брукові та на тротуарах, змітаючи різний бруд та непотріб до рівчаків. Одноманітними рухами, вишикувавшись півколом, наче ті косарі серед степу, гнали вони перед себе сміття; воца зустрічала їх, подібних до заведених ляльок-автоматів, на кожній вулиці.
І от їй почало здаватись, ніби у неї також щось виметено з голови, ніби до якогось рівчака, до ями якоїсь викинуто її шалені мрії.
Стомлена, змерзла, вернулась вона до свого готелю, а в очах усе рухались мітли, що очищають ранками Париж.
Увійшла до кімнати — і гірко заридала.