Але то хлоп, май-май! Шапка набакир, пушка через плечі, шабля закривлена, а на коні такого терху, як сіна на возі.
Щось він отік смішком в мене очима стріляє. Щось йому під чорним вусом біліеся. Це вже добре.
— Дєдю,— каже мій Василько,— я побіжу на Бистрець 'д нені та дам знати, шо у нас е кучмар.
А моя Калинка попісніла та й за Васильком шворк, і обоє пронирли в осіці.
Нічо я дітям не кажу, бо мені встид і перед ними, і перед, козаком. А в голові собі міркую, що діти добре вгадали, шо: моїй перекажуть, бо Гафія це у мене друга жона, май при-молода, для козака не дуже безпечна. Та й ще моя Анничька5 від першої небіжки, десь там обі перуть на Бистреці та най знають, най сокотяться якої придибашки.
Я на подвір'є, а карий кінь мені до чола зубами.
— Ти хазяй?
— Хазяй.
— Є де у тебе коня примістити?
— Або я знаю, чи ваш кінь увійдеся в мою стайню?
— Відчиняй!
Я отворив стайню, а козак лиш глип та й каже: "Добре!.."
— Будемо товаришами,— каже та й мене по потилиці лус!
— Дай госпідку спасувати та не хорувати,— кажу. А він дає конині їсти та й до мене:
— Ти у лісі сховав хазяйку і доньку свою?
— Жінка, вибачте за слово, сама не своя та пішла з старшенькою донькою трохи до своєї нені у гості.
— Кілько дітей у тебе?
— Старшенька Анничька та й тих двійко, що в осік скочили.
— Ти чого такий марний та чорний?
— Та бо вижу, що і ви не біленькі.
— Я три годи війну веду, а ти біля молодої жени лежиш і вигріваєшся, як кіт на печі!
— Правда ваша, золотий мій пане!
— Уб'ю тебе, як собаку,— та й хап за шаблю. Я зумівся.
— Уб'ю тебе зараз, коли будеш мене паном звати. —, Про це ми будемо жити,— кажу та й росту.
А він здіймає з терху фляшку та й потягнув сам гаразд, а відтак частує мене.
Я відпрошуюся, а він знов до мене: "Пий!"
Поскоромився і я, а він як не стане то колачі, то м'яса відо-бувати, як не стане мене гостити, аж мені сором стало. Таки так мені сором стало, що аж... Несу я дар божий до рота, але так, як крадене, як би воно мене удавити мало. Пек йому осина,— думаю,— чи видів хто таке, аби гість приймав ґазду в його хаті, а ґазда аби все поховав та й аби не віддав честі? Посяг я за раквою, поклав масло, приніс з потайника бринзи, лиш не крою хліба, бо мій гей чорний та й не ялося йому стояти коло білого колача.
Частуємося і гостимося, як у храм на зимного Николи. Як тоті побратими, шо на одній полонинці виросли.
— Як маю вас звати? — питаюся грешно.
— Петро Михайлович,— каже та й очима мене питаєся.
— Я також Петро,— відповідаю, а він зараз за покійника дєдю.
— Дєдя — Василь, царство їм небесне!
— Здоров будь, Петре Василевичу,— каже.
— Аби й ви здорові, Петре Михайловичу.
Гей згуста наглить мене пити, а я чую, що то не добре та й не кваплюся. Прийде жінка та й донька, а козак горівчений в хаті, це не мудро.
Він признаєся, що він також ґазда, має п'ятнайцять десятин землі, має жінку Химу, має тройко діточок,— але одна-ко горівці нема шо довіряти.
Най-ко буду видіти, ци буде за дітьми та жінков банувати. Бо чоловік не світець, все до чужої запаски ласий. Та я це собі погадав, а козак вже плаче. Видко, що ретельну правду каже.
— Не плач,— кажу,— добрішко моя, не плач, чій госпідь сітенький даст, що ти вернеш до своєї ґаздині на своє кресло та й діти подружиш.
А він добуває з терху шовкову шириньку та й дає мені на пам'ятку.
— Вижу,— каже,— шо серце маєш добре, то зноси здоров!
Штрикнув я у піддаше, ймив курку та й гострю ніж, аби гостеві на пожиток дати. А він цапнув курочку та й пустив на царинку.
— Облиши,— каже,— нехай журиться замість тебе!
А з терху добуває м'яса вуджені, гуски печені, колачі плетені та й на стіл мече.
— Прийде,— каже,— твоя хазяйка та й донька Старша та муть вечеряти.
А мені гейби окропом лице обілляв, що я тоту дарівщину приймаю.
А кітка скакіц на стіл, а я єї долонев. А він до мене: "Пусти, нехай їсть, вона тобі уночі служить". Але зигарок на стіні став викукувати свої години, та й кітка втекла.
А він дивиться на зигарок та й питаєся мене: "Вони ходять?"
— Ходит, але не рядом,— кажу, а сам собі думаю: "Ан-гіль це, не чоловік, зигаркові викає!"
Та лиш я це подумав, а він зірвався, як буря. Одну рушницю собі, а другу мені через плечі та й "Ходім!" каже.
— Йду, братчіку, лиш най знаю, куда! А він мене в потилицю:
— Ти не знаєш куда?
Може, я вгадаю, а може, дурниці гадаю, але ще нічого не кажу. Бо як ти своєї постелі не маєш, а верхом їдеш та й красно харчуєш і горівку заживаєш, то тобі ше лишень хибує, най не кажу що. Але веду я його сутками та рагашями до яворівскої Захарини. Вона на образ як мальована, борше на жидівку саманає та й красно убираєся. Запаски сухозо-лотом сиплють іскри під саму душу. Пацьорки запрошують хоть би і присліпе око, а під біленькою сорочкою мечуться груди, як два клені у ятірі. Як говорить, то барвінком стелить, як подивиться, то в п'яти скобоче. У кругленькій ручці запашна квітка, а в другій писаний гарчик на водицю із керниці в гаю. Як іде, то ліси їй низько кланяються, гори за нею об-зираються. Або сяде на коника вороного у ременях штабових та й очі селу зриває. Вона прийшла в село із злісним та й живко собі під лісом побоїк поклала. Та й таки хоть що казати, ця челядина варта свій двір мати. Хочу я козака до єї хати увести, а він сіпнув рукавом та й каже:
— У ліс йдемо!
— Ану, зайдім на часок, не буде жалю!
— У ліс йдемо!
— Та бо це мудра челядина!
— У ліс йдемо!
— Вона всячину знає!
— Ні та й ні!
Твоє "ні" не дуже мене радує, бо якби ти набувся у Захарини, тогди'надопевне дав би-с спокій моїй ґаздині та й доньці моїй, а без Захарини ти, небоже, варівкий межи челідинами!
— Над Бистрець підемо,— каже.
Коли ти Бистрець знаєш, то, віді, ти й Захарину знаєш, думаю собі та й покидаю пусту журу.
Входимо в ліс, а він ступає, як куна, легонько. Е! це стрілець, бачу.
Йду і я злегонька, так злегонька, що чую, як дуплами потята у мами їсти правлють.
Вже ми на Бистреці, вже пушки в руках.
А він пливе, як хмарка, а мені каже станути.
Я стою, а то: грим — раз, грим — другий раз, а з гори гей би колода покотилася. Як би ліс прірвався і гатив просто на мене. Скоком прилітає 'д мені козак і грим — третій раз.