Людмила Уліцька
Паперова перемога
Переклад з російської Євдокії Кашуби
Коли сонце розтопило чорний зернистий сніг і з брудної води випливли
накопичені за зиму відходи людського житла – старина, кістки, бите скло, – і в повітрі піднявся гармидер запахів, у якому найсильнішим був сирий і солодкий запах весняної землі, у двір вийшов Геня Піраплєтчиков. Його прізвище писалося так безглуздо, що з того часу, як він навчився читати, він відчув її як приниження.
Крім цього, у нього від народження не ладилося з ногами, і він ходив дивною, підскакуючою ходою.
Крім цього, у нього був завжди закладений ніс, і він дихав ротом. Губи сохнули, і їх доводилося часто облизувати.
Опріч цього, у нього не було батька. Батьків не було у половини хлопців. Але на відміну від інших Геня не міг сказати, що його батько загинув на війні: у нього батька не було взагалі. Все це, разом взяте, робило Геню дуже нещасною людиною.
І так, він вийшов у двір, ледве поправившись після весняно-зимових хвороб, у шерстяній лижній шапочці з піддітим під неї платком і в довгому зеленому шарфі, обмотаному навколо шиї.
На сонці було неправдоподібно тепло, маленькі дівчатка спустили панчохи і закрутили їх на кісточках тугими ковбасками. Стара із сьомої квартири з допомогою внучки витягла під вікно стілець і сіла на сонце, закинувши лице. І повітря, і земля – все було розбухлим і переповненим, а особливо голі дерева, готові з хвилини на хвилину зірватися дрібним щасливим листям. Геня стояв посеред двору і приголомшено вслухався в піднебесний гул, а товста кішка, обережно торкаючи лапами мокру землю, навскоси переходила двір.
Перша грудка землі упала якраз посередині, між кішкою і хлопчиком. Кішка, вигнувшись, плигнула назад. Геня сахнувся – бризки бруду важко шубовснули на обличчя. Друга грудка попала в спину, а третьої він не став дожидатися, пустився скоком до своїх дверей. Навздогін, як дзвінкий спис, летів саморобний віршик:
— Генька кульгавий, соплі річкою!
Він оглядівся: кидався Колька Клюквін, кричали дівчатка, а позаду них стояв той, ради кого вони старались,— ворог усіх, хто не був у нього на побігеньках, ловкий і безстрашний Женька Айтир.
Геня кинувся до своїх дверей – з драбини уже спускалась його бабуся, крихітна бабця в бурій шляпці з вічнозеленими і вічноголубими квітами над вухом. Вони збиралися на прогулянку у Міуський скверик. Мертва потерта лиса, сяючи янтарними очима, плоско лежала у неї на плечі.
... Ввечері, коли Геня похропував у сні за зеленою ширмою, мама і бабуся довго сиділи за столом.
— Чому? Чому вони його завжди ображають?— гірким шепотом спитала, на кінець, бабуся.
— Я думаю, треба запросити їх у гості, до Гені на день народження,— відповіла мама.
— Ти з розуму зійшла,— злякалась бабуся,— це ж не діти, це бандити.
— Я не бачу іншого виходу,— хмуро відгукнулась мама. — Треба спекти пиріг, зробити гостинці і взагалі влаштувати дитяче свято.
— Це бандити і крадії.. Вони ж весь дім винесуть,— опиралась бабуся.
— У тебе є що красти?— холодно спитала мама.
Старенька промовчала.
— Твої старі ботики нікому не потрібні.
— При чому тут ботики?..— тужливо зітхнула бабуся. — Хлопчика жаль.
Пройшло дві неділі. Наступила спокійна і ніжна весна. Висохла грязюка. Гостро відточена трава покрила забруднений двір, і все населення, скільки не старалось, ніяк не могло його засмітити, двір залишався чистим і зеленим.
Хлопці з ранку до вечора грали в лапту. Тини покрились крейдовими і вугільними стрілами – це "розбійники", втікаючи від"казаків", залишали свої знаки.
Геня вже третю неділю ходив у школу. Мама з бабусею переглядались. Бабуся, яка була суєвірна, спльовувала через плече – боялась зурочити: зазвичай перерви між хворобами тривали не більше неділі.
Бабуся проводжала внука в школу, а до кінця занять чекала його в шкільному вестибюлі, намотувала на нього зелений шарф і за руку вела додому.
Напередодні дня народження мама сказала Гені, що влаштує йому справжнє свято.
— Позви з класу кого хочеш і з двору,— запропонувала вона.
— Я нікого не хочу. Не треба, мамо,— попросив Геня.
— Треба,— коротко відповіла мама, і по тому, як здригнулися її брови, він зрозумів, що йому не ухилитися.
Ввечері мама вийшла на двір і сама запросила дітей на завтра. Запросила всіх підряд, без розбору, але окремо звернулася до Айтира:
— І ти, Женю, приходь.
Він подивився на неї такими холодними і дорослими очима, що вона збентежилась.
— А що? Я прийду,— спокійно відповів Айтир.
І мама пішла ставити тісто.
Геня тоскно оглядав кімнату. Більше всього його бентежило блискуче чорне піаніно – такого, напевно, ні в кого не було. Книжна шафа, ноти на етажерці – це ще куди не йшло. Але Бетховен, ця жахлива маска Бетховена! Напевно, хто-небудь єхидно спитає: "А це твій дідусь? Чи тато?"
Геня попросив бабусю зняти маску. Бабуся здивувалась:
— Чим вона тобі раптом помішала? Її подарувала мамина вчителька... – І бабуся стала розказувати давно відому історію про те, яка мама талановита піаністка, і якби би не війна, то вона закінчила б консерваторію...
До чотирьох годин на розсунутому столі стояла велика супова миска з дрібно порізаним вінегретом, жарений хліб з оселедцем і пиріжки з рисом.
Геня сидів біля підвіконня, спиною до столу, і старався не думати про те, як зараз у його дім увірвуться галасливі, веселі і непримиримі вороги... Здавалось, що він абсолютно поглинутий своїм улюбленим заняттям: він складав із газети кораблик з вітрилами.
Він був великим майстром цього паперового мистецтва. Тисячі днів свого життя Геня проводив у постелі. Осінні катари, зимові ангіни і весняні простуди він терпеливо переносив, загинаючи кутики і розправляючи згини паперових листів, а під боком у нього лежала голубувато-сіра з тисненим жирафом на обкладинці книга. Вона називалась "Веселий час", написав її мудрець, казкар, кращий з людей – якийсь М. Гершензон. Він був великим учителем, зате Геня був великим учнем: він виявився неймовірно здібним до цієї паперової гри і придумав багато такого, що Гершензону і не снилось...